Реферат" червоний список видив рослин у миколаивський области

УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ" присвячений справам політичним, культурно-освітним,: господарським и суспільним Покуття, Підгіря та Поділля. Download "УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ" присвячений справам політичним, культурно-освітним,: господарським и суспільним Покуття, Підгіря та Поділля." Error: Transcription 1 2 З днем 21. червня ц. р. починає виходити в Станиславові безпартійний тижневий часопис п. з.: УКРАЇНСЬКЕ ЖИТТЯ" присвячений справам політичним, культурно-освітним,: господарським и суспільним Покуття, Підгіря та Поділля. Передплата до кінця року виносить зол. 4. чвертьрічно місячно П оодиноке число кош тує 20 сот. Виходить під неділю. Замовлення, переписку та передплату висилати на адресу: Ред. і Адм. У К Р А ї Н С Ь К Е Ж И Т І Я, Станиславів, Ґолуховського 17. Рада Бібліотеки ім. С. Петлюри, яка має за ціль сприяти у Франції студіям України, звертається до всіх Українців, як осіб, так і установ, з проханням про матеріяльну й иишу підтримку. Де-б Ви не були обізвіться чим-будь. У Вас є Газети й книги надішліть їх. Організуйте Т-ва Прихильників Б-ки. Оподаткуйте* себе невеличкою даткою. Поширюйте відомости про Бібліотеку і намовляте людей до підтримки її. Нехай звідусіль прийде допомога. А в день смерти С. П етлю ри 25 травн я не забудьте, що в цей день Рада Бібліотеки кличе Вас, раз на рік, скласти свою датку на Бібліотеку. Рада Бібліотеки : Голова В. Прокопович, С екретар ґен. О. Удовиченко. Гроші і рекомендовані листи треба слати на імя бібліотекаря: Mr. І. Rudicev. Il, Square de Port Royal, Paris 13-е. Книжки ЛНВ, можна в" Америці набувати в Ню - Йорку в Січовім Базарі Адреса: Ukrainian Booksellers Surma Book a. Music Co 103 Avenue A., New-York, N. Y. В РУМУНІЇ в Украштаґу в Букарешті. Адреса: Agence Telegrapbique Ukrainienne Bukarest IV. str. Delea Veche 45. 3 Евген Маланюк. Десятиліття. Буяння, спів сліпої крови Та в памяти безкрай степів Так почались літа лаврові, Так вперше загорівся гнів. Забув як зачалися вірші... Чи не тоді, коли зустрів І вже вдихнув повніш і ширше Гекзаметр степових вітрів? Чи не тоді, коли ударив Ножем свяченим в серце Ти, Землі залізної Кобзарю, ГІломінний стороже мети! А люде йшли невдало й мляво І нарікали що це він? Важка та невесела слава Гуде, як погребовий дзвін. 7. V. Л. Ромен. Г А Р Т. Розжеври залізо, хай приска, пашить, І жовтогаряче палає, горить. Міхами, ковалю, свій горн роздувай. На біло, на біло в горні розпікай 1... От вихопив з горна і в воду жбурну і З холодної течі стовп пари шугнув... І далі виймає готовую сталь, І пробує, дзвонить зраділий коваль... 4 Розжеврене серце святим почуттям Отак загартуй ти холодним знанням... І радісно серце задзвонить мов дзвін, Щоб дати до чину ритмічний розгін І... л. м. ізгой. Ізгоєм, прозивають люди... Ізгой 1 Контраст в столітній лад І Але ізгой могутнім буде: Заклявся і росте Берлад. Хоч би на вільні ці оселі Найшли з усіх річок піски, Ізгойний дух в новій пустелі Пробе знева русло ріки. Вільні пісні вільного ладу Відібє з Хортиці луна, Знов скличе на майдан грамаду, І знов могутніти Берладу... Рости з степового зерна! К п За Тобою Гарольд тужив, Твоє імя бойовий знак, Це про тебе вікінґа спів, Королеве північних саґ! Тебе знає Лаба і Рен, Ти Regina Сенських долин, Славна Мати славних імені Не йму віри І Чи й я твій син? 5 Не йму віри! А може ти Не признаєш мене своїм? Я вагаюсь: можна війти У палац твій, у царській дім? Залишитись в твоїй стороні, ІЦоби славить твоє б у ття! О дозволь, Regino, мені Дарувати тобі й життя! Симон Ясенів. С л і д и... Літня пора... Липень. Далекі подольські круговиди мідились од червоного сонця, що заходило. Усебіч од мене розходились у перспективі пасма піль, повних спілого колосся, а передо мною бігла доріжина, що виходила прямо на червінь заходу, й десь там гинула на багряному овиді. Дорога... Вся вона була напущ ена теплим, привітним для б о сих стіп, порохом. Грубо його було отого мякого пуху. Порох марна річ, але скільки він мені сьогодні насунув гадок. ^ Вдивлявсь я у нього довго, довго... слідивша чимсь. Одчитував щось, здалосьби, незрозуміле. Щ ось таке складне, як старовинний гіероґліф і водночас щось таке просте, таке звичайне. Були це сліди босих с т іп! Тисячі цілі їх було. Творили вони, здавалось, н ерозпочату й незакінчену мозаїку. Не міг я дош укатись далекої причини їхнього існування, ані не міг добачитись їхньої цілі. Я був ошелешений чимсь невідомим. На мене діла- ла поплутаність отих слідів, та нескінченість. Я з упертістю одсував од себе думку, що казала 3 7 * 6 мені шукати їх початку, слідкувати за ними аж до їх місця призначення. Я хотів вмовити в себе, що все це безконечний, безконечний, м озаїковий ланцюг... Поплутаний ланцю г! Ланцюг, що... Ага! Вже... вже єсть... Ланцюг, що нагадує мені моє життя!.. Ах так! Тому я не хочу знати кінця тих слідів... Зрозумів! Бо не хочу знати кінця мойого життя!... А чом початку не хочу знати?! питав я себе....чом? Я сн ої відповіді не було. Хіба тому, що я молодий і загалом про минуле не думаю, а живу лиш будучим... І, ще так сказатиб, маю охоту здобування чогось нового, а ніколи не муміфікую блідої минувшини! (Для мене минувшина все блідіша проти сподіваного, майбутнього!)...хіба тому... Я йшов дальше. Йшов обережно морогом покрай рова, стараючись не нарушити т іє ї тяглої мозаїки слідів. Вони були для мене дорогими!... Скільки разів не глянув на щораз нові їх угруповання, скільки разів розрізнив новий ф рагм ент у цій тяглій мережі стільки разів нагадував собі своє життя з його різними одблесками, з його... різними слідами... Побіч менше цікавих, прозаїчних отих слідів-згадок мойого життя, розкрилась переді мною слідиста дорога мойого кохання. Так!... Поплутані сліди кохання... Я йшов дальше....обережно йшов... Нагадую Щ е у школі було це. Ага, так! Ми так перезиралися! П роф есор злостивсь... А ми... Таки кохались!... Таки... За рік роз їхались студіювати в протилежні кінці світа....я йшов дальше... О береж но йшов, шоб не нарушити дорогих слідів!,.. Вона була струнка, чорнява, білолиця.. 7 Така, що то про їх пісні співаю ть!... Це було моє друге кохання. Але вона мене не зн а ла, чи там не хотіла знати... А може, й вона мене кохала, лиш я того не зн ав? М ож е!... Я йшов дальше......ішов обережно морогом покрай рова, стараючись не наруш ити д орогої м озаїки слідів І знов нагадалось н о в е!... Тепер це була бльондинка... (Я бльондинок не люблю!) С казала раз мені, що мене кохає. Я думав, думав і..., щоб не образити одповів: Я Вас теж лю блю. Од т ієї хвилі я не зустрічався з нею.... І не зустрінусь!... Я йшов... Ми вийшли були з університету, з викладів. Тому кілька днів щойно ми були пізналися. Я так задурився у ї ї веселости, у ї ї фанатизмі!... У тому палкому фанатизмі, з яким вона підходила до життя. Вона навіть у свойому вигляді мала богато східного чогось, палкого. Але ввійшов хтось третій. Увійшов непрошений, і збурив плесо наш ої іділії. Ми од трьох місяців не бачились і вж е не побачимось. Я йшов дальше... О береж но йшов щоб не потоптати дорогих слідів!,.. А та, що я її зустрічаю що йно тиждень день-у-день на викладах?...не знаю, як це скінчиться... А вж е-ж якось скінчиться!...я йшов дальше....о береж но йшов проз дорогі сліди... 8 Щ е кілька спогадів. ЇДе кілька згадсж, ф рагментів і я, весь я, підляг діланню спогадів... Чув, як вони мене виснажували. Як болюче цілували* смоктали моє духове обличчя. Усі вони здались мені достометно цими поплутаними слідами босих стіп по запорош еній дорозі....скільки не наробив я тих слідів у свойому житті, скільки не поплутав цієї мережи кохання... А кінця тій мережі усе-ж таки не було ви д н о! Й саме за цю безконечність, за таємничість я полюбив пристрасно ці сліди гю запорошеній дорозі, і ці сліди мойого кохання!... Я всю ту нерозгадану, незбагнуту поплутаність ж иття полюбив, в тім моменті!... Хотів отямитись. Одірвав зір од запорош еної дороги. Поглянув на обрій. Він був тепер прекрасно помальований останніми промінами денного світила... Чудовий був образ... Але за хвильку мав він зникнути! Нараз дослухавсь я далеких голосів. Ген із далеку сунеться Група сілветок, обрисованих червеню сонця, що заходило. Приглядаюсь... Прислухуюсь... А! Це ж ен ці! І в цімже моменті розвязалась мені таємничість слідів. В одночас спостеріг я далеко-далеко тут-то-там початкові копи. (Перше я їх не бачив). Та це ж женці йшли по перше своє жниво! сказав я сам собі. І так луснула, трісла прекрасна миляна банька І... Уже сліди не ці кохані, вже не дорогі. Уже вони мені вульгарна звичайність! Д озідавсь про початок і про кінець!...пізнав та зміряв глибину й стала вона нецікавою! Я завернув! 9 Порвались, нитки, що лучили мене з мрійним спогадом. Розмаялось гей марево-контемпляція, а її місце заняв знов живий, розсміяний патос! Патос, що лиш жде реальної точки зачіплення. Щ о лиш чекає на обставини, щоб себе виявити у весь свій р іс т! Я вж е був собою. Ішов бадьоро. Не зверав більше уваги на сліди босих стіп. Топтав їх безмилосерно. Природа теж змінилась. Сонце вж е зовсім сховалось. М альовничі перед хвилею круговиди перетворились в однобарвну, сувору Графіку. Суворий, Графічний краєвид наоколо. Як майстерно потягнута лінія о б р ію! А які сильні, суворі сильвєти дерев!... І який я сильний т е п е р! Який я радісний, який усміхнений, який суворий!... * * * Лиш одна стара нитка лишилася на цій новій, переробленій т к а л і: Чи й мої сліди допровадять мене до цілі? Чи й я дочекаюсь своїх перших жнив, як дочекались оті позад мене йдучі женці?!... Мій розсміяний патос ш еп т ав: Д очекаю сь! Панаїт істраті. Ктрщ Кираліна1). (Докінчення). Залишені самі, ми забули про голод, лише, обійнявшись, плакали, аж поки, вичерпаних і випражених сонцем нас не поглинув збавитель сон. Коли ми прокинулися,») Диз. ЛНВ, VI. ц. р. 10 мали вражіння, що не належимо вже до цього світу, що зайшло щосі? жахливе; і ми вже не знали, чи це була змора, чи сон. Перед нами, колихане легеньким подухом вітерця, посилало нам свій запах поле кольци"; а м е телики, пчоііи й оси безнастанно крутилися довкола з своєю такою чужою нам радістю. Надходила година вечірньої... Сонце, спускаючись до овиду, тратило свій блиск... Ми вж е зачинали турбуватися, а наш зір нишпорив по самітній дорозі, де щ е зла мати; але коли ми вдрапалися на одне табіє", то вздріли здалека хмару куряви на шляху з Казасу. За кілька хвилин, появилися два вершники, що гонили чвалом, лишаючи за собою смугу пороху. Я злякався і зліз в діл, боячись бути розчавленим під кінськими копитами, яких тупіт вхоплювало моє вухо. Але Кира не пішла за мною. Випростована на гребіні горба, з спідничкою, що лопотала в повітрі, вона давала знак хустинкою і кричала з радости, бачучи, як гонячи без стриму, зближалися мужчини. Надїхавши, вони взяли коней за уздечку, розгнуздали їх; лишили їх пастися, схованими від сторони шляху між двома табіє. Кира хутко збігла з похилости, увільнилася від сер панку, що обмотував їй голову і з розсипаним по плечах золотим волоссям, вона припала до ніг наших незнаних вуйків, які стояли перед нами, мов два густезні дуби. Се були два вєлитні, однакового зросту; виглядали на сорок або пятьдесятьлітніх, а на коротко остриженій голові носили турбани. Спущені до долу вуса з а кривали уста, а великі очі дивилися пронизливо, але свобідно і погідно. їх оволосені руки виглядали мов лапи ведмежі. В своїх ґебах (кожухах), що загортали їх від шиї аж понижче колін, були вони гарні як ті чорти. Хвилинку вони стояли так, придивляючись н а м : мені, що, стоячи, бачив як мені здавалось, зяви із казки, і Кирі, що припала їм до ніг. Тоді вони скинули кожухи і я побачив, що були вбрані по турецьки : безрукавки, широкі шаровари, широчезний очкур з червоної вовни; але, що мене найбільше налякало, так те, що обидва були узброені до зубів, як правдиві антарти (бандити): руш ниця-обрізан, привіш ена до плечей, пістолі і заст р о млений за очкур ніж. Власне в цей момент зродилася і вибухла у Кири, мов грім, її пристрасть... Через однісіньку просьбу до цих могутних мужчин, знищила вона цілу родину, та й сама впала ж ертвою мстивого шалу. Старший з їх двох підвів Киру і поклавши руки їй на плечі, пильно подивився їй в очі. По ґрімасі, яка з а рисувалася в лісі волосся, що вкривало його обличчя, 11 я догадався, що він усміхнувся. Ясніше усміхалися його очі. Низьким метальовим голосом сказав він по румунськи: Д івчатко!... Скажи мені в якій мові тобі найлегше говорити: в турецькій, грецькій чи румунській?... По румунськи, cruce de voinic1), відповіла вона сміливо, э якоюсь нечуваною відвагою впяливши в нього зір. А як ти називаєш ся? Кира. Гаразд, Кираліна, я тебе поцілую як вуйко, але щасливий той смертний, хто спробує твоїх черешневих уст як коханець І... Він поцілував її і передав свойому братові. А тоді до мене: А ти, мій парубче моторний, але*ж ти маємі п ер е лякану міну!,.. і вій поцілував і мене. А потім, поклавши обрізана на кожух, д о д а в: Чи може ти так злякався наших борід? Говорячи це, він кинувся на траву, схопивши мене з собою. Я не смів відповісти. Він н а л я гав: Скажи, Драгомире, чи ти знаєш що це є страх? Т ак, відказав я несміливо. Чого-ж ти боїш ся?. Ваш ої зброї, м аєте ї ї за багато... Він вибухнув гомеричним реготом: Га!... га!... га!... Мій славний Драгомире!... Ніколи не має забогато зб р о ї той, хто порізнився з Богом і з зем ською справедливістю!.. Але ти замалий, щоби це р о зу міти... В цій хвилині, Кира впала навколішки і склавши, не мов до молитви, руки, скричала: А я це розумію!. Щ ож, Кира Кираліна, розумієш ти, рож еве ст е бельце? Я розумію, що люде недобрі, та що ти їх караєш! Браво, Кираліно! гукнув він сплеснувши руками. Чи-ж би в твоїм серцю звила гніздо н ен ави сть! Свята і праведна ненави сть! І говорячи ці слова, вона піднесла тяжкий обрізан, що леж ав на кожусі, поцілувала його і скри чала: З нього стрілиш ти ще нині вечір, в груди мого 1) Так називають муж еську, відваж ну постать по румунська. 12 батька!... А твій брат доконає того самого над моїм старшим братом!... Зроб іть це, заклинаю вас, в імн н а ш ої матері, що покинула нас!... Помстіть двох сиріток, і я стану ваш ою невільницею!... Ви заб ер ете мене з собою!... Вуйко забрав з її рук зброю, якось похмурився й заго вори в: Киро! Бог повинен був зробити тебе мужчиною!... Коли ти говорила про помсту, я пригадав собі, як ти хотіла вибити киями нещасливих коханків, які проти твоєї волі поцілували тебе... Але ти згадуєш про річи, які вже маемо в голові: ти лєш олію до вогню... А по короткій мовчанці: Скажи мені, ти пекельне дівчатко, чи не схопивби тебе смертельний жах, колиб ти цього вечора побачила голову твого батька ростріскаиу на кусники?... З витріщеними очима, червона мов полумя, вона відповіла: Я замочилаб руки в його крови і вимилаб нею обличчя і... Вуйко насупив брови і затопив очі в жар сонця, що сідало, немов прислухаючись сопілці чередника, що ляментувала в далині. Потім, він заговорив щось по грєцьки з своїм братом, ковтаючи слова, щоб їх ще тяжче було второпати. Довкола коні скубли траву і фиркали, лагідні як ягнятка, а ніч спускалася над обома табіе", що стали зовсім чорними. Ми мовчали... Кира здрїгнулася під подувом нічної свіжости; вуйко, все щ ось говорячи шепотом, взяв обидва кожухи і загорнув в них кас. Так ждали ми аж не западе повна темрява. Тоді обидва мужчини встали. С тарший сказав моїй сестр і: Гаразд, Киро Кираліна, моя солоденька гадючко, свавільне створіння, хай буде і так!... Т воє бажання з а палило мою кров... Ми спробуємо, цього вечора... Для того, ти і твій брат послужите нам за гачок". Кира зігнула коліна і поцілувала його в руку. Я зробив як вона, взявши руку другого мужчини, який спитав м ен е: Чи й ти також, Драгомире жадаєш пом сти? Ненавиджу батька й брата", відказав я. Старший скочив на коня і підхопив Ккру, посадивши її перед собою в поперек, а молодший взяв мене за крижі, привязавш и до себе ремінцем. Вони виїхали з поля повільним кроком, а коли були на шляху, перший 13 торкнув стременями кінського живота і погнав чвалом, тоді як мій мчав за ним в віддаленню двацяти кроків. Так перелетіли ми дорогу в час, в який ледви мож-' на було викурити цигарку. А коли вж е зачиналося місто, повернули в ліво, шляхом, що спускався просто до Дунаю. Божевільним ґальопом, немов сам чорт пірвав нас, гонили ми кілька мінут. А в чудовім місячнім світлі, що сріблило дорогу, волосся Кири, висмикнуте з кож у ха, лопотало в повітрі наче ростріпана кужіль. Скоро по тім ми зачали спускатися в діл якоюсь похилістю, а коли в долині заіскрилася срібляста смуга, обидва коні звільнили свій скажений біг і нагло станули коло одного вербового гаю. Ми Знаходилися в околиці, що звалася Катаґая, година ходу до пристані і до нашої хати. Тоді, обидва мужчини, не злазячи з коня, наблизилися оден до другого і замінялися кількома н е зрозумілими мені словами. А тоді, старший встромив до уст два пальці і розлягся свист, спершу пронизливий і довгий, а по нім, по короткій перерві, два короткі. За хвилину, старий турок з довгою білою бородою виріс зпоза верб, наблизився до нас, волочучи ходаки, і зробив поклін, схрестивши на груди руки. Вуйки, в одноголос, відказали по турецьки: Добрий вечір, Ібрагиме. Він взяв коней эа уздечку і попровадив нас. Тут же недалеко, на другім кінці гаю, над Дунаєм, була його хата, знищ ена через повіні. Він ловив раки і садив кавуни. Він припняв коний до тростини, і увійшов до своєї нори, а за ним старший вуйко, потім вій вийшов сам, вхопив Киру, і віддалився великими кроками. Це саме зр о бив його брат зі мною. І так, несучи нас наче м аленьких дітей, обидва вони пішли в напрямку до пристані, вздовж ріки. їх ступіні глибоко вгружалися в липкий н а мул. Під їх ногами тріскали сухі галузки. Коли ми дійшли до кінця похилости, ми поповзли. Дім тонув в темряві, і ми зауважили, що збиту шибу у вікні заткано обитими цвяхами дошками. Наші вуйки надслухалися; тоді палицями висадили дошки і ми проникли до середини. Старший сказав нам: Ми проліземо на подвірря, сховаємося в льоху і в разі потреби лишимося там до рана. Зачиніть вікно, з а світіть шість або вісім свічок, зїж те щось, і засніть не роздягаю чись, на софі, чуєте?... на софі, і не гасіть світла! Коли вони надійдуть і зачнуть роспитувати вас, скажіть, що хочете: не довго нудитимуть вас. Але підійміть завіси на вікнах до подвірря! Це дуже важно.., І не забудьте, що маете лишитися на соф і". 14 Вони щезли крізь вікно. Ах! Ця довга ніч!... Колиб я жив тисячу років, все б ще перед смертю я згадував ці страш ні хвилини... Я ненавидів мого безжалісного батька й його сина, що такий був подібний до нього; я жагучо бажав, щоб всі чорти їх забрали!... Але... хотіти, щоб хтось пропав, для того треба лиш ненавидіти, але щоб бути присутним при його страті, для того треба мати... що треба мати?.. Що я знаю!... Я хотів сказати, що для того треба бути жорстоким; але Кира не була жорстокою, того я був певний. Отже?... Як це смутно бути людиною, а розуміти життя гірше від звірят! На що жаль поруч із ненавистю?.. І на що лю биться когось?... І чому люде вбиваю ть себе?... На що бушують в нас почування, що спричинюють біль иньшим і нам самим?... Коли ми лишилися самі, і засвітили свічки, моїм першим рухом було подивитися в очі Кирі; в своїй ж а добі убийства виглядала вона так само фанатично, як все. Це було для неї мов свято. Вона ціла була в якімсь шалі. Убралася в декольтовану сукню, наф арбувала уста і брови, неначе мала приймати мусафирів, ні на секунду не вгаваючи наспівувати щось півголосом. На лівій щоці мала вона великий мов горіх фіолетовий синець: Поцілуй сюди міцно! сказала вона до мене. Ц ього вечора куля з обрізака змаж е ц е! Киро, сказав я, цілуючи її рану, чи не ліпше булоб покликати наших вуйків і відїхати з ними? Ні! скричала вона; насамперед треба покарати убійника наш ої матери!... А тоді ми поїдем о. Алеж це буде жахливо, приглядатися цьом у! Це гар н о! закричала вона, отвираю чи обійми і цілуючи мене... Хвилини минали довгі, жахливі, немов змора. Я леліяв надію, що батько й брат не прийдуть ні нині, ні завтра увечері, та, що вуйки, знудившись, залишуть свій замір. Але що постановили урсібелі 1), є сильніше від нашого бажання; і хто знає, чи воля Кири не була їх волею?... Вона підбігла до зеркала, щоб поглянути на себе і до вікон на подвірря, аби надслухати, цілувала своє волосся, танцювала з своїм серпанком, або кидалася на подушки, дивно регочучись. Потім, зненацька задумалася, встала, пішла до сусідньої кімнати і вернула з малим стілєтом. *) Три Феї, присутні при народж енню, 15 Чи б а ч и ш це*1? сказала мені глухо; коли ти зрадиш присутність наших вуйків, я його затоплю в моє серце. І ти лишишся самі... Клянуся моєю м атерю! Ж ах охопив мене. Щ ось подібне не впало мені до голови. Я благав К иру: Положи це на місце, Киро! А я клянуся моєю матерю, що нічого не скаж у... Але вона всежтаки сховала стилет в своїм станику. Ледві встигла вона це зробити, коли дверні завіси закричали якусь жалісну скаргу, яка відбилася в моїм серці наче хрипіння конаючого. Кира здрігнулася, її очі горіли вогнем, і кинувшись на софу, праворуч від мене, вона прош епотіла мені до уха: Не треба дивитись до вікон що на подвірря, ніколи! ніколи! Ключ заскрипів в замку; і, напів мертвий, притулившись до Кири, я побачив як появився батько в супроводі старшого брата, із зморщеним чолом, із фтисиутими пясту к ами... ^ 7 ^ 'ь Заледві він спитався, вказуючи на відчірене^^й)іі ^ Хто вибив це? Де ваша мати?, як роз ядлйся^й: ;ат майже одночасні вибухи, повибивали шибки, стр%мш тою, наповняючи її густим димом, і запахом тш р^ї^ і спаленого паперу. Стиснутий в обіймах Кири, я ба^% лише, в цій жахливій секунді, як впав на взнак брат, т«& як батько вискочив крізь вікйо, що виходило до пристані; майже задихаючись, я заплющив очі; але зараз їх росплющив і побачив мого брата, що лежав на долівці, з головою мов рострісканий об мур кавун, і обидвох вуйків, що віддавали чотири стріли з пистолів в слід б атькові, перехилених через вікно, крізь яке він вискочив. Покинувши мфне, Кира скочила на середину покою і крикнула: Ви спартачили!... Ви спартачили!... Ви лиш відстрілили кусник вуха! Зам ість відповіди, вони згасили всі свічки і молодший вийшов через подвірря, а старший посадив нас на канапу і серед повної темряви, сказав: Цілую вас, Кираліно й Драгомире, може в останнє... Ваш батько є третя людина, до якої я хибив, і коли я маю вірити моїй урсіті, моя смерть мас наступити від третього ворога, до якого я хиблю підчас повні. Певно, я спробую боронити мою скіру, але долі не відвернеш. Слухайте тепер!... Господар гостинниці, де в а ша мати їла, прийде за хвильку забрати вас. У нього знайдете два покої і все потрібне; завтра він поверне щоб забрати ваші річи. В цій хаті ніколи вже не ступить ваша нога! 16 Ви не візьм ете нас з собою"?, спитала Кира трем тючим голосом. Ні, я не маю права... Наше життя не солодке, а вас вирощено в пуху"... Алеж тоді наш батько нас забє"... Він вас не забє... Зреш тою незабаром ми знова влаштуємо лови на нього, і тоді, він вже нам не вимкне; тим чи иньшим способом, а він таки згине, бо нас двох, а він один. Ж ивіть, отже після вашого смаку і удавайте що ви нас ніколи не знали: зобачите нас знова не скорше, як пес" зникне. Коли, від часу до часу, ви захочете знати, чи ми при життю, підійдіть до господаря і назвіть моє імя: К о с м а. Він вам скаже, що сам знає. Але більше знатиме Ібрагим, що ловить раки в Катагаці. Як почуєте, що він гукає під вашими вікнами: Раки свіжі!... Раки!", зійдіть в долину і йдіть за ним аж за місто і там він скаже новинки від нас. Нарешті, коли поліція зачне вас роспитувати про те, що сталося цеї ночи, оповіж те все, що бачили, але не те, що ви думали, і не думайте нічого!" Він замовк... На подвіррю залунали кроки і увійшов господар. Вуйко поцілував нас і зник. Хутко по тім вийшли і ми. Гостинниця була віддалена пятьдесять кроків від наш ої хати, менше більш в тім самім положенню. Але яка ріжниця межи ког^фортом наших кімнат і тих, які ми тепер отримали, хоч ці й були найліпш і! Ми виплакали з цього приводу всі наші слези. На щастя, кімнати мали получения межи собою і виходили на Дунай. Опинившись перед мерехтливим полумям одинокої свічки, серед марних меблів, бідних і знищених шпалірів, Кира, не роздягаю чись, кинулася на своє ліжко, пригадала марність своєї помсти, і плакала ще гірш, ніж я. Боючись лишитися сам в моїй кімнаті, з жахом в очах, я приніс покривало і простягнувся на софі сестри. Я хутко заснув, зломаний трьома днями мук, залишивши засвічену свічку і Киру, що ридала... На другий день рано, я всеж таки був задоволений; коли перші проміні сонця вдерлися до кімнати, вона видалася мені гарнішою. Але на думку, що я можу змова стрінутися з батьком, я майже збож еволів. Я збудив Киру, яка ще спала, і запропонував їй ратуватися. Вона була тої самої думки. З червоними очима і спухнутим обличчям, вона в повній безрадности сиділа на краю ліжка. Я думав, що її мучить сумління і запитався про це. Ні", відповіла, я в роспуці, що батько втік... Ко- 17 либ він відлетів" разом з своїм сином, ми б тепер були у себе.,. Ця бридота гидить м ен е. І згірдливим поглядом вона обвела по кімнаті. Ми вийшли. П еред дверима, на свіжім ранковім повітрі, го сподар курив свій калян. Він підвівся і привітав нас поклоном : Чи вільно спитатися, чому ви виходите так вчасн о? проговорив він з великим респектом по турецьки. Абу-Гасан, відповіла Кира в тій самій мові, ми боїмося поліції й наш ого б атька. Оскільки ви лиш итеся спокійно в моїм домі, я відповідаю аа ваші особи. І глипнувши оком поза себе, він додав притишеним голосом : На те ви й є ту т. Я ніколи не знав нічого ближчого про цю людину, ні про справи, які лучили його з родиною моєї матері; але знаю, що дійсно, ніхто не приходив непокоїти нас у нього; не показувався й батько. Але, що ми нічому не вірили, ми все-ж таки иераз віддалялися; так зачалося це гарне і смутне життя, яке тревало місяць, сповнене сонцем і бурлакуванням. Це було щось нове для нас, незнана роскіш, пишне життя двох пташків, що вирвалися з клітки і пробували своїх крилець, жадібно кидаючись до світла!... Гостинниця мала чорний вихід, дуже брудний, але дуже вигідний для нас, бо позволяв нам відходити й вер тати без того, щоб хтось нас бачив; це були дверцята, що відчинялися коло сходів, які виходили на похилість, зі сторони пристані, і ці сходи були як раз під нашими вікнами. Призвичаєні до халеп, ми казали собі, сміючись, що це було ще ліпше, ніж вдома, бо похилість під маминими вікнами не мала сходів. Ми втікали рано в ранці, по сніданню, а вертали в полуднє. Нам подавали їсти в наших кімнатах. П ополуднє ми теж проводили поза мурами. Коли скінчилися жнива, Кира з великою приємністю ходил збирати колоски пшениці, робити снопи і віддавати їх нуждарям, збирачам колосків, що, змучені, веш талися полями. Або ми гонили землею, що леж ала облогом, де паслися тисячі овець, яких вічнорухлива маса пересувалася з місця на місце, лишаючи по собі грязь та шматки вовни, що причепилася до будяків. Старі жінки блукали від будяка до будяка, збираю чи ці шматки. Ми н а слідували їх, а потім зтрію мфом офірували їм нашу здобич. 18 Одного разу ми загналися в наших вандрівках аж до двох табіє, де покинула нас наша мати, і щойно т е пер відкрили, що того вечора як ми відїхали з вуйками, ми забули пакет з нашим попасом. Бродячі пси ро зір вали його і зїли, лишилися тільки кусники паперу. Слези капали нам з очей. Спогад нашої катастрофи зявився нам ще тяжчим, і ці моменти дитячого болю змінялися на моменти нестримної радости, від якої роспирало наші груди. Вирощені в пуху, як висловився вуйко Косма, теплярні квіти, ми не знали нічого крім втіх м а миної кімнати: танці, співи, флірт і їстивне. Це було гарне, але тепер ми відкрили, що поза нашою хатою був широкий світ, блискучий, запашний, напоєний дикими перфумами, ще гарніший; бо досі ми не знали, що це значить гонити за метеликом, або гласкати зелену сар а ну, лапати грубих рогатих чмелів, чути як співають птахи в їх просторім царстві, як невидний в ночі цвіркун мішає своє к р і-к р і з звуками далекої сопілки, чи пчола вилазить, відступаю чи в зад, з квітки, з лапками присипаними цвіточним пилом. Особливож не мали ми поняття про роскіш, відчувану тілом, коли воно купається в пєщотливім вітрі, який гуляє в літі полями. Ми пізнали це все, і в непамять пішов смак тісточок, в непамять пішли упоєння танцем, дим каляну і пахощі солодких корінків, забули ми і про нашу матір скалічену, і жадобу помсти. Цера Кири стала брунатною за пару днів; і ніколи не гасала полем жінка гарніш а за неї, з вогкими від любови очима, з волоссям, що розвивалося мов оріфлама, з спідничками, що нерозваж но підносилися до гори, з грудьми, о ф ір о ваними з насолодою богові Сонцю!... В той час в передмістю повстала лєґенда: твердили, що це коханці моєї матери забили мого брата і відстрілили ліве вухо батькові і... Навіть називали імена двох мусафірів, які, дивним збігом обставин, в ту трагічну ніч відплили до Стамбулу. Ми зрозуміли, що батько зберігав таємницю убийства і не вніс зажалення. Заспокоєні його байдужністю до нас, ми жили далі нашим життям; але незабаром, Кира стала менше пильною. Бо наші добрі мусафіри* зачали кружляти довкола наш ого нового мешкання і робити серенади під нашими вікнами, що виходили до пристані і де прохожих було менче. Прилипнувши як хто міг до ступенів сходів, що мало не завалювалися, вони з кождим вечером зявлялися численіше; можна було вмерти зі сміху, коли бачилося тих людей як вони порозсідалися терасами по похилости, мішаючи гру своїх інструментів в огидну какофонію, лаючись між собою мов злодії на ярмарку, а т о 19 ді стаючи ш кереберть в дія, мов повні мішки. Кира і я залюбки приглядались s наших вікон цім смішакам, які конче домагалися rendez-veus; Абу-Г&саи виливав ведра анмної оди їм и& голошу; та любов сильніша за воду, і вони на переставали роаваж атй нас. Щ о би допровадити Тж до шалу, Ккра убралася в свої найліпші туалети і свої біж утерії; і такк?* минем я мусіз р а но сам волочитися. Залю бки робив це, але не зап ускався далеко. Думай притягав мене з мепококаною силою. Мені вже минуло одннацкть років, і я ще не пізнав приємности сунути рікою в одній» цих барк s співучими веслярами. В ті часи в пристані не було набережної, і можна було піти десять або двацять крокі каперід, аж вода ке досягала вам по груди. Щ оби попости на якусь барку, тр еб а було перейти маленькі деревлян! кладки; вітрильники, що стояли далеко на якор!, терлися бортами об понтони, що підтримували оде.н 'кінець великого, зробленого а кльоців і дощок, мосту. Ю рба турецьких, вірменських і румунський л&дівнмків, з мішками за плечима в е шталися туди й назад по цих понтонах, що вгиналися під тягарем. Я зачав з того, що споглядав здалека на ціле те товариство; пізніш е я вкрутився в тоапу хлопчаків чотирьох чи пятьох націй, що залюднювали місто, і ввяв залюбки участь у їх забавах. Особливо мені подобалося приглядатися як вони купаються, зовсім голі, як малі брунатні чортенята. Я навіть сам хоті викупатися з ними, але я побоявся коли побачив як вони билися у воді, або затоплю вали одеи другому голову так, що можна було задуситися. А одного дня кони припровадили на ріку м аленького липована, також бдьондина як і я, який мало що не втопився і ледві дихав. Тоді я кинув їх і зачав розглядати баркаджіїв*, простягнутих в своїх барках, васпаних від сонця, які або курили, або співали; а певного разу я попросив одного з них, по турецьки, повозити мемє трохи по воді. Він відповів, що аби їхати баркою, треба заплатити кілька.парас*; а я не зназ, що це значить мати при собі гр о ші і платити. Він взяв мене sa дурковатого і пояснив, що він заробляє на сво«життя, перево»ячи по воді лю дей. Говорячи, він вс кидав поглядом по за мене, мругаючи очима, а тоді зміривши оком моє чисте убрання, скричав : *Ах! Ці діти богачів!... Чи вони знаю ть, що аби ж и ти треба грош ей! Я оглянувся і побачив старого турка, гарного і б а гато вбраного, ще стояв в віддаленню, спертий на свою 20 ґузовату палицю з тернини, прислухуючись нашій р о з мові. Він пальцем покликав мене до себе і сказав: Ти турок?... Ти дуже добре говориш цею м овою. Н і, відповів я, я румун. Він довго мене розпитував, мило й ласкаво; але я не на всі питання йому відповідав. Хоч він був мені симпатичний... Ах! чому я не прочув тоді біди?! Передімною стояла огидна постать, яка розбила моє життя і Кири: Н азим-еффенді, власник вітрильника і торговець гаремним мнясом, як богато иньших в ту добу! Гїотвір був дуж е делікатний зі м н о ю : поважний спокійний, стриманий. Прощаючись і йдучи до свого човна, витапетованого і вистеленого в середині, він кинув мені байдужим тоном : Коли-б тебе закортіло поїздити по воді, самому чи г сестрою, мій човен до ваших послуг. І він закликав свого весляра, Араба, дав йому р о з порядження і відплинув. Я зар аз таки захопився цею пропозицією і жалував, що відразу з неї не скористав: я боявся, що більше його не стріну. Що було духу побіг я до гостинниці і вибіг похилостю до гори, посилаючи цілунки Кирі, що стояла коло вікна. Ти не чемний! сказала вона мені. Ти вганяєш за твоїми приємностями, а мене лишаєш саму, щоби я нудилася! Завтра ти бавитимешся як княжна, в човні б ея!, скричав я, цілуючи її. І, засапуючися, я оповів їй про диво, викрите мною. Ах, чому не була вона більш від мене досвідченою, більш дозрілою!... Вона ковтала мої слова, і до тої міри стратила голову, що цілу ніч не могла заснути, горячи бажанням як найскорше переїхатися по Дунаю в пишнім човні з вітрилами. На слідуючий день, цілий ранок робила вона свою туалєту і мою. Коло полудня пішли до берега. Араб з каюком був там, але Турка не було. Кира відважно запитала : Чи ти ще маєш наказ пож $ти н а с? Так*, відповів той, підводячись. Вона вибігла на кладку і стрибнула до човна, мов лань. Коли я послідував за нею, я почув як за мною якийсь перевізник сказав слова, що я потім пригадував в свотм нещ астю: Щ о за гарна дичина! 21 Я оповів про ц Кнрі й спитався, що значать ці слова: То дурні*4, відказала вона. Легкий вітерець повівав, і ми в перше засмакували роскош ів совгання бйз пзрепои; вітрила ледві були надуті. Беріг віддалявся, коли нжпрасно, нас зачали підкидувати легкі квилькм зйелггшої води. Кира злякалася і закричала: Не йди иа середину р ік и!... ближче до пристані 1 Араб повернув кермо і ми знова наблизилися до б е рега. Перед нами зявився каш дім над- криєм горбка, в своїй смутній покинутости, з боку гостинця з відчиненими вікнами наших кімнат. Човен повільно минав їх, юрбу, що роїлася на пристані, безліч вітрильників-човнів; ми були вже на другім кінці, коли човен наблизився, до якоїсь кладки і підплив до неї. Там стояв, чекаючи нас, Турок. Він підійшов ближче, привітав Киру довгим поклоном І поміг жіскочмтм на темлю. Вона була тим дуже аахоплена. Рухи того чоловіка були надзвичайно привабливі, майже елеґамтиї, не такі, як у наших шалапутів- мусафірів". Аж! Бідие людське серце, тек єгірагнене радощів життя І... Ямі ми сліпі!... Чи нам позакладало, що ми не спостерігли наглої й підозрілої присутности Турка, коли ми прибули, 8його зручної відсуткости при нашім відїаді?! Ал«він був ще зручніший". Заспокоєна його поваж ністю, стриманістю й білою бородою, ш алена Кира попросила у нього позволения відвідати його вітрильник. Яи раз цього він і хотів; «л будучи певним своєї здобичі, вій відказав найчистіш ою турчизною : Не в тій хвилині, чарівна панночко! Мій вітрильник стоїть з другого боку ріки, коло Мацїнського допливу, де вантажиться; а ви не звиклі їхати проти течії й вам стане недобре. Але слідуючим разом я задовольню вашу цікавість... А тимчасом, я щасливий віддати до вашого розпорядження мій човен, буде мені велика честь як з нього скористаете*. Говорячи це, він вклонився нам великим саламанц м, від якого захвилювали його шовкові убрання, приклав руки до чола, до уст і до грудей, і зійшов до човна. Чере» цю нову приємність забули ми матір і батька,»уйкію, мусафірів і навіть самого Бог... Душу й тіло віддали ми п&зурям нашого шляхетного протектора. Три дні, оден за другим, гойдалися ми по Дунаю, зап ускаю чись чнм-раз» дальше. Аж одного дня, човен віддалився так далеко, що иеспост«р*ж ено спинилися ми коло другого берегу. І тоді каш а цікавість була заспокоєна; ми 22 були на вітрильнику. Він був пеликий й новий. Нам в ніс ударив запах смоли; а з усіх пояснень, що нам дав Араб про ф ункції вітрил, щ огол і лісу з линв, ми не второпали нічого. Назім Ефенді приняв нас в кафтані і в пантофлях, в своїм гарнім кабині-сальоні на стороні, де була сер е дня щогла. Ніколи наші очі не оглядали такого богатства орієнтальних килимів, скір, гаптованих золотом подушок і величезної збірки зброї: рушниць, булатів, пистолів, ятаганів, все позолочене або з золотими, срібними інкрустаціями, чи з слонової кости. П арфуми незнаних з а пахів приємно лоскотали нам ніздрі. На вкритих килимами стінах, висів, на почеснім місці, портрет султана Абд-Уль-Мєджіда, і герб Туреччини, оправлені в рами уривки з Корану прекрасним арабським письмом, і портрети одалісок сліпучої вроди, які прикували до себе зір Кири, що скри чала: Які вони гар н і! Ви також гарні, панночко!, зробив комплімента т у рок. Нас почастували чудовими баклавами 1), кавою в прекрасних оздоблених феліджаная і роскішнимй калянами з наперфумованими тумбаками. Наш господар був дуже ввічливий, веселий і ласкавий. Дискретно роспитав він Киру про наших родичів, а вона не сказавш и йому всього, всеж наговорила багато. О со бливо палилася вона оповісти йому, як вона любить т а нець, і Назім Ефенді, задоволений з проведеного дня, підвівся і прощаючись з нами, ск а за в : Гаразд, ви танцю ватим ете тут, коли вам лиш сподобається! І нас перевезли знова на румунський беріг. Я був задоволений і гордий зі свого відкриття ; я не мав жадних сумнівів... Кира була ще більш задовлена, 1 ще менче сумнівалася. Ми покинули сі наші дотеперішні призвичаєння, всі наші уподобання. Все наше життя було тепер заняте тим нещасливим вітрильником. Ми їздили щодня човном, а до наших кімнат вертали тільки, щоб зїсти або виспатися. Щ е ліпше! Кира прийшла до думки, що її туалети не були досить багаті, що кімнати були неможливі; їй було спішно, щоби вуйко Косма вже скінчив з батьком, щоби вона могла вже вернути до свовї хати і увійти в посідання свого майна, стати елегантною панію, і приймати у себе не м усаф ірів, а Назіма-Ефенді! Бідненька! турецькими тісткми... 23 Впродовж цілого тижня відвідували ми кабіну Т урка, бавилися й танцювали. Заприязнилися 8 ним і чулися там як у себе. Кира клялася, що цс був правдивий батько"! Він витягав з своїх куф рів блискучі туалети одалісок і давав їх оглядати нашим захопленим очам. Одного разу він вложив одну таку сукню иа Киру. Вона виглядала на правдиву одаліску, як ті на портретах! Щ оби я не був заздрим, він займався і мною, убирав мене по турецьки в феску і шальвари*1) з пістолем з вишиваним очкуром. Освоєні, ми нічого більше не жадали би, як щоб піднесли якір і натягнули вітрила. Він це й зробив; але щоб ліпше з мами побавитися, він стягнув з нас дорогі шати, зачинив їх в своїх куфрая і цього-ж таки вечора відіслав нас до дому, зі слинкою на устах. На другий ранок наш останній день на румунській землі Кира плакала зі сказу: батько ще жив, вуйко Косма ще його не сп о лю вав! Але коли він за б а рився доконати се спасенне діло, всеж був хтось, кого поцілено. Майже у досвіта почули ми, як хтось під нашими вікнами кричав захриплим голосом: Раки свіжі!... Р аки! Н ареш ті! Я кась добра новина! Рибалка прийшов в сам час. Бігом злетіли ми в діл. Згорблений під тягарем років і, напевно, й своїх гріхів, старий Ібрагим вештався під нашими вікнами, зиркаючи крадькома на нас. Ми слідували за ним аж до К&таГацу; і там, здалека від пристані, він прошепотів нам просто до носа: Біда вам!... Люди вашого батька застрілили Косму, із засідки... Й ого брат ранений, але він втік на своїм коні!" Ах! Скільки сліз ми виплакали! Наш оборонець з а битий! Урсіта* дотримала слова! Щ о з нами тепер ст а неться? Батько, який тепер вже нікого не боятиметься, напевно прийде забрати нас. Смертельний жах огорнув нас. Вернути до гостинниці? Ліпше Дунай! На березі нас чекав човен; а на вітрильнику, ми кинулися в обійми Назім-Ефенді, немов то був наш тато. Кира, з прекрасним лицем, умитим слевами, оповіла цьому панові цілу правду, цілу, як і останню катастрофу, і в розпачі, лям ен тувала: Воліємо кинутися до води, аніж вернути до с е б е! Але нема чого розпачати, мої д іти, сказав споку- *) широкі сподні. 24 сник, виж через вашого діда турецького походження. О тж е, я заберу вас до Стамбулу, де, напевно, ваш а мати лікує своє ранене око. Ми знайдемо її ї ви будете щ асливі! І він нас поцілував. Коли ви відпливайте?" скричала Кира. За кілька годии, як тільки зайде сонце". Прибиті нещастям, ми впали, ощасливлені, до його ніг, обіймаючи його коліна. Він був наш спаситель! А коли настав вечір, серед пекельного галасу, що.» доносився з мосту, скулені, в кабіні, де ми курили чубук, набитий опієм, з головами, повними гвлюцшацій, в тумані нівсвідомости і щастя, ми чули як нас заколисувало '.щось, а нам здавалося, що ми ідемо до неба... Ми не йшли ні до неба, ні до Стамбулу, щоби знайти нашу мати. Нас попросту гарненько пірвали, пірвали за наш ою таки згодою... Иншим разом я оповім вам одісею моїх мандрівок в розшуках моєї сестри, замкненої в однім гаремі, по прибуттю до Константинополю. Я, я мусів задовольняти приємносте шановного доброчинця, який віпсув мене остаточно. А Кира загинула без сліду, хоч, вимкнувши по двох роках з м оєї вязниці, я й шукав ї ї дванацять літ,.. Чотирнацеть літ пізніше, по повороті в Румунію, я довідався, що, хутко по нашій втечі, вуйко, оминувши смерти, помстився, підпй-лшшіи одної ночі обидві кати: матері і батька, щоби вже не кибити. І дійсно, він не хибив, цим разом, бо мій батько згорів. А Парсонс. Т Р Е Т Я В И П Р А В А. Бенгам, той, що мав летіти третим з черги, скинув з себе стікаючий від дощ евої зливи плащ і капелюх І шпурив їх злісно поза піч. Третій і останній раз кажу, що ні"! лютував, відсуваючи рукою з понад брів добрий жмут волосся, що його ніяким смаровилом не можна було навчити порядку. Кажу вам, що ви всі подуріли! Мені й и сниться 25 летіти з кимось цеї ночі до Ш тутгарту. Я ще не зварю вав! А нуж прислухайтеся! Лорінґ притакнув головою. Він ледві затримував спокій серед трудних обставин. П равда, що там хіба якесь пекло, а не ніч, признав, він, і урвавши, наслухував, як дощ ові краплі з лоскотом билися об вікна і дах ваґону, що служив Синдикатові за контору і клю бову кімнату рівночасно. Сумніваюся, чи тоді, як ми летіли раз у Франції, була гірш а погода. У Франції? забурмотів Бєнгам. Була чи не була, та це ф акту не зміняє, що я не хочу другий раз пускатися на таку небезпеку. Наш клюб є клюбом зарібковців, а не самовбійииків! Це повинен був Лі-Сміз зараз сказати тому осібиякови, що телеф онував. Та він це йому говорив!, терпеливо вимовив Л о рінґ. Але той ані чути про це не хотів. Лиш повторяв, що тут іде о життя або смерть і що гроші річ байдужа. Я вже вибираюся до вас, казав той осібняк. І заки Лі- Сміз мав час вияснити йому, що мусить наперед п о р о зумітися з тобою, той вже заткав получения! Про мене! Нехай собі торочить, що хоче, то вже його річ!, рішучо промовив Бенгам і витягнув руки до печі погрітися. Але з того, що у нього не всі дома, не виходить ще, щоби і ми позбувалися розуму. Не так? А коли він волить хляпатися у таку слоту до нас, щоби почути те, що мігби був почути через телеф он, то т а кож його річ! Але подумай про гроші! промовляв другий. То перший відгук на наші три окремі оголошення а тут мушу сказати, що нам гроші потрібні, і то доконче! Бо навіть рента за викаєм літацького поля не плачена ще. Бог один знає, звідки взяти на це грош ей! І я справді не знаю, звідки, признав Бенгам, знаю лиш, що із виправи до Ш тутгарту грошей не б у д е! Усі гроші цілого світа не заставили би мене летіти цьої н о чі... тай годі. О тже ж ти відмовляєшся від л ету? Абсолю тно! Д обре! Лорінґ вибрав записну книгу Синдикату. Коли ти відмовляєшся від чергового лету, то твоя р о бота припадає автоматично наступному пільотови, що є на списі... Він того не зробить! перебив Бенган. Слаттерій не може мене заступити. Він не має вибору! Та ти подумай ще над тим т р о шки! Після умови, яку ми заключили і списали, не при- 26 слугує ніякому пільотови право вибору виконування рбботи, яка в тій хвилі лупається. Він мусить взяти те, що припало, або уступити місце слідуючому, послухай : Підписані спільники згоджуються, щоби моноплян Золотиста Куля був винаймуваний під слідуючими услівями : Д віста миль на годину швидкий моноплян. Високі ціни, та ще висші послуги. Справні, заж ерті і до смерти мовчазні пільоти. Виконую ть все. Готові кож дої хвилі Телефон:.Дстерн Дальш е згодж ую ться підписані на те, що устан овлений при помочи льосового тягнення черговий пільот має без вибору виконати припавшу до нього роботу і вложити до спільної пулі увесь свій заробок, по відтягненню фактичних коштів і видатків удержання. Надвижка буде присуджена окремим, що стоїть поза Синдикатом, полюбовним судом, пільотові, що стрінувся з найнезвичайнішим пасаж иром. Ось і маєш! Для мене це дуже ясна річ. Особливо там, де є сказано, без вибору виконати припавшу на нього роботу. Згода! признав Бенгам по хвилі зловіщої надуми. Таким способом у тебе те розуміється так, що я примушений наражати не лише,.золотисту Кулю, але й власний карк? Він заперечив головою: О, ні! товаришу! Коли ти так думаєш, то на це я скаж у тобі ось що. Мене тут не було, коли ви пристали на предложения того чоловіка і я не беру на себе ніякої відповідальмости за той крок. Бо коли я маю щ ось виконувати, то передовсім мене треба про згоду питатися. Але я стою при тому, що я ще з ним не ум о вився! з острахом промовив Лі-Смі. Я з ним не умовлявся, то він сам умовився зі мною! Він просто сказав, що приходить до нас і на тім кінець! Він перервав получения, заки я ще встиг сказати: так або ні. Про вовка помовка, а вовк суне! перервав Лорінґ, коли з надвору дійшло до них хлюпотіння автомобілевих коліс по болоті. Відтак пішло голосне стукання якби терлицею по коноплях і відгомін тяжких кроків, а з а ки ще хто міг сказати слово, почулося гримання до дверий, заповідаю че, що комусь дуж е спішиться. Прошу увійти! суворо крикнув Бенгам. З тріскотом увійшов прихожий. Загорнений від стіп до голови ульстером, мав на голові глубоко на очі з а сунений фільцевий капелюх. Запах вітру і зливи закру- 27 тився по кімнаті так, що світло лямпи почало тремтіти й куритися, а Венкам злісно закричав: Та замикайте ті проктятущ і двері! Л егко! успокою вав Лорінґ, силкугочися зах о вати спокій, коли чужинець обернувся до дверий, щоби їх примкнути. Та Бенгам тілько плечима здвигнув. Він один з них усіх мав найбільше досвіду в літанню ночами і ніхто инший не годен був заступити його цеї ночі. Він переніс свою увагу на чужинця і знайшов, шо той середнього зросту осібкяк, був блідий майже як труп, а з під його стрепіхатих брів жевріла пара дивно відстрашуючих очей. Довгий а тонкий ніс закінчувався парою високо-лукових ніздрів над ротом, який, не був властиво ротом, лише лінією, міцно стисненою лінією з виразом скрайної очайдушности. Чи моноплян готовий? вимовив нараз, майже не двигаючи губами. Венгам потряс головою. Ні! сказав, а що більше, що моноплян так довго не буде готовий, доки треватиме ця буря. Ви даремне тратили час на подорож до нас. Ви не можете летіти чортові в зу б и! Чужинець збентеж ився. Він виглядав страш но зажурений. Догадуюся, що ви мене не розумієте. Ціле пекло не здержить мене перед тим, щоби я сьогодня дістався до Ш тутгарту, а тим меньше якась там б уря. Не здерж ить? Ні? відповів Бенгам ще немилосердніше. Вас може не здержить, але здержить мене! Бо я маю пільотувати... О гроші мені не розходиться! відказав чоловік зимно. Знаю, та це не зміняє річи. Справа неможлива. Колись пізніше, розум іється, завтра рано, наприклад... Я їду до Ш тутгарту сьогодні в н о ч и! Слова ті вимовив спокійно і зимно, але таким голосом, що всіх присутних захопила й зацікавила непохитність, що дзвеніла в голосі. Слова ті стверджували голий факт. Не було мови про те, чи ф акт такий зайде чи ні. Може бути, але не на нашому м онопляні! спробував вийти на своє Бенган. На вашому монопляні! запевнив тамтой таким самим тоном. Що він кош тує?" Що він вартує? эдивовано спитав Бенгам. Ми ке держимо його на продаж, ледві вимовив. Тисячу ф унтів? 28 Кажу вам, що він у нас не є продажний! Дві тисячі ф унтів? Таж говорю, що ми його не продаєм о! Три тисячі ф у н тів? Бенгам ударився по колінах. До чорта з вами! крикнув захрипло. Невжеж ви не розумієте по англійськи? Кажу вам, що машина не є на продаж! І за міліон ф унтів ми ї ї не продалиб! І з тим к ін ец ь! Тонка лінія губ чоловіка видовжилася і зробилася ще тоньш ою. Він подався в гад і рівночасно заблис в його руках величезний автоматичний пістоль. Ви помиляєтеся, мій приятелю, сказав тим самим зимним голосом. Кінець лежить ось т у т! Пальці Бенгама стиснулися корчем над кінчиком стола. П ротягом цілої мінути стояв він непоруш но зад авлений в дуло того пістолю. Ви... ви божевільний! шепнув на пів твердо, на пів боязко. Ви божевільний, як ви можете... тут... в Аиґлії... таким способом... мимовільно голос його затикав і за мовк цілковито, коли чужинець відсунув засув безпеки з ледви чутним кладем пістоля. Бувають хвилі, коли чоловік не може здатися на припадок, промовив той самий ледовий голос. А це як раз такий час. Я їду до Ш тутгарту цеї ночі і ви мене там завезете у вашому монопляні. Даю вам одну мінуту часу до надумання. Вибирайте! Бенгам упав на своє крісло. Довкола нього були його приятелі, всі річи яких він уживав і до яких був призвичаєний, всі потреби його життя. А перед ним виставало чорне дуло автоматичного пістоля. Ситуація була глупа. Була неможлива. То мусить бути сон. Може якась нічна примара. Він кліпнув очима, щоби прийти до себе. Ще три чверти мінути! В н пробував засміятися, але з його вмсхлого рота не вийшло нічого, крім очайдушного хрипіння. Чувся у світі абсолю тно самим. Щ о робили його приятелі? Н е вжеж вони залишили його тут на у биття? Той чужинець божевільний. Він запевне утік з дому варіятів. А може він лиш ж артує? Ні! Він божевільний, але дуло того автомата стоїть певно як скала. А з поза курка визирає певне і нерухоме око. Щ е пів мінути часу! Бенгам закрив очі. Ледви, чи мігби почути грояіт кулі вистріленої до його голови. Куля мусіла бути велика, як на це вказувало дуло. Він намагався звернути думки свої в іншу сторону, але куди? 29 Щ е чверть мінути часу! Той чоловік кусів добре завзятися. Голос його звучав холодно і вираховано. Бенгам одчинив очі і перша річ, яку доглянув, то був скорчений около потискача палець чоловіка. Палець той був білий під сподом, білий від потискання, яке виконував! Б ож е праведний! Як потисне! Бенгам! роздався заник&ючий крик. Він відсапнув боязко. Оглянувся доокола і ствердив небезпеку. Знав, що чужинець не жартує. Знав, що як не заговорить скоренько... Згода! вирвалося з його горла, бо засохлий язик не здобувся на виразне оформлення слова. Він ще раз постановив вимовити, з остраху, що може чужинець не дочув, слово З го д а! ледви чутним голосом. Г ар азд! без виразу зарозум ілости сказав чужинець. На ньому нічого не змінилося, тільки на лиці ще більше поблід і черти натягнулися. Чи можу повірити вашим сл о вам? спитав держачи пістоль на тій самій висоті. Бенгам лиш головою потакнув, бо не був в силі проговорити. Руки його і губи тремтіли. Так, то га р а зд! І сховав пістоль. Мені дуж е прикро, що я мусів уживати аук сили, та на чоловіка приходять такі часи, що вій не може здатися на припадок. Можемо сідати? Але моноплян не г о т о в! відповів Гвайттекер. Й о го вж е приготовлю ю ть і даю ть ліхтарні. Скілько часу забере ця р о б о та? Гвайттекер глянув вижидаючо на Бенгама. Той сказав: пятнацять мінут! Гаразд! і ми за пятнацять мінут вилітаєм о!, оголосив чужинець, а вказуючи на Бенгама, заповів: Ви і я лишимося тут, а ті другі джентельмени зарядять, що потрібно. Але намятайте, що при першому знаку непослуху я готов вистріляти вас усіх до ноги! Не помилюйтеся в осуді мого положення, бо я ділаю в одчаю! А одно життя більше або менше, то для мене все одно. Робіть отже гак, щоби я не потребував стріляти! Він махнув рукою і вислав других пять з кімнати. Але не забудьте, що я готов заплатити всяку ціну, яку лиш з а жадаєте, за лет. Хвильку або дві ніхто не рушився з місця, аж відтак, не дуже спішно, підвівся один, а за ним і решта на ноги. У спокійних тонах чужинця лежало щ ось переконуючого. Він був у розпуці і бувби стріляв. Вони то відчували цілим своїм тілом. Понуро, вайлуватр і безрадно 30 повиходили вони з кімнати у чорну темінь, лишаючи Б енгам а самого з чужинцем. Гуркіт грому заглуш ив лоскіт замиканих дверий, а напрасний дощ посипався по даху вагону. Лямпа затремтіла і закурилася аж згодом успокоїлася. Скажіть кілько жадаєте, а я напишу чека на ту суму!й, сказав чужинець, коли відгомін кроків по болоті віддалявся від них. Бенгам не відзивався. На нього прийшла велика охота сміятися, і то реготати до нестяму. Він сидів тут, у свойому власному клюбовому вагоні, пришпилений автоматом і примушений летіти з божевільним чоловіком до Ш тутгарту, хоч чи не хоч. Ціла справа, то абсурд І М оже він ще снить! Такі річи не приключую ться звичайним як він людям. Но і щож? дався чути той самий ледовий голос, перериваючий його думки і прикликуючий його до стями. Бенгам заворушився. У його свідомости появився наглий гнів і лю ть проти того чоловіка, що заставив його зломати своє слово. Маю в Бозі надію, що ще нині зломлю вам карк по дорозі!" вихрипів ненависно. Але тамтой, глянувши на нього, здвигнув лише плечима. Я умію розуміти ваші почування, сказав чужинець, якби я був у вашій шкірі, я почувавсяб так само. Я к би ви знали... Чи ви були на війні? спитав нагло, і не чекаючи відповіди: А я був! А по війні мене призначено до штабу в Індії. Та між тим, заки війна скінчилася і заки я поїхав до Індії, трапилося, що я ож енився з дівчиною, яку любив давно. Так отже приїхав я до Індії не лише як ново упечений полковник але як новий жеиих. Чи не знаєте там припадком якої околиці? Бенгам, котрий слухав в великим заінтерєсованиям, міг лише заперечити головою. Але щож сталося дальше? Чужинець сховав пістоль до кишені і став ходити по кімнаті. Ви не зн аєте? продовжав. То добре, що не зн аете, бо не маєте причини жаліти. Край той є мінятурою неба, щ ось як половика раю, але з уваги на мущин лише. Для жінок, то ціле пекло! Не знаю, що в тім е, чи то сонце, чи місяць, чи може великі зорі, але щ ось, доконче щ ось лежить там в атм осф ері і підкопує моральні сили найліпших жінок і посилає їх ріжними способами до чорта. Ми були стаціоновані в місцевости, що звалася Котвалі 1 була полож ена над північно-західньою грани- 31 цєю краю. На милю від головної кватири мали ми приватне мешкання. Ця літня домівка, бунґалов, була побудована високо на горбку понад долиною ріки Кабуль і звідтам розтягався прегарний вид на околицю. Д овкола д ф м і в к и бігла веранда, а по упливі року, рожі, що їх плекала моя Наталка, так розрослися, що перевижшали веранду і вкрили собою цілу домівку, яка виглядала мов оден рож евий кущ. Той запах рож відчуваю щ е т е пер і до кінця мого ж иття буду його памятати. Ми прийшли до дому в році 1922, на відпуску і там стрінулися з Григорієм Александровичем. Він був росийський збіглець, князь старого режіму, що зар о бляв на прожиток співом, і знався з батьком Наталки. Той старий чоловік був пеисіонованим старш иною Індійської Армії І дуже милосердився над всякими нещ а сливцями й утікачами, отже Григорій Александрович жив у нього й співав, та все лиш яко гість. Голос його був для мене обявленням. Ніколи в ж иттю не чував я щ ось подібного, ані моя Наталка. Ви своїм голосом наробите розголосу в Індії, сказала вона йому при першому співі для нас. Зробити розголос і захват, навіть у такій пущі, булоби вельми інтересно" відказав він їй серед усміху. Ця остання його заувага заставила Н аталку боронити Індію і нашу домівку зокрема. Розуміється, що старий полковник розповів йому все про нас, та це не переш кодило йому прислухатися з захопленням оповіданням Наталки так, що швидко стали вони приятелями, а про приязнь ту говорено всяко. І я щиро полюбив Григорія Александровича за те, що був собі гарний чоловік, запалений спортовець і забавний розповідач. Хутко по тім, коли ми вернули до Котвалі, написав нам старий полковник, що Григорий Александрович задумує відвідати Індію. Щ ож було більше природним, як зап р о сити його зайти й до нас? А коли він відписав, що дуже радо це учинить, лише не знає, чи зможе побороти горячий клімат, то щ ож було більше природним, як щ о би Наталія сіла і відписала йому, що наша домівка на горах, де нема такої духоти і де прохолодний вітер знад долини Кабулю віє дуж е приємно? Він перервав оповідання і в тій секунді почув Бенгам запах бензини, походячий від шопи монопляну. С е ред зливи робота приготовляюча лет видимо кипіла. Вже незадовго прийде час відлітати. Він запитливо глянув на чужинця. Щ ож він наміряє зробити? Подія з пістолем затиралася вже у його уяві, бо її випирала нова думка про наміри чоловіка, якого оповідання слухав. Так, продовж ав чужинець по хвильці ^яскравої 32 блискавки, яка на мить розяскила вікно серед зливи, так сталося, що Григорій Александрович приїхав до нас до Котвалі, а протягом кількох тижнів, так як Н а талка це заповіла, наробив у цілій околиці багато р о з голосу і захвату. Кождий мого полюбив, навіть старий полковник і він стався найпопулярніш ою особою в містині. Грав з нами в польо, ходив на лови, танцював, а кождої ночі співав нам. У нього був, я вже казав, надзвичайний голос... низький бас дуже ніжного тону. Ви можете стрінутись з таким ґатунком голосу навіть десь у літньому кабареті, та коли слухатимете його що ночі у вашому ж иттю протягом круглих -ШОСТИ МІСЯЦІВ, його ніколи не забудете. О тжеж і я ке забув його досі і це є причиною, що їду до Ш тутгарту. Алеж пождіть хвилину, коли Бенгам збирався перебити, позвольте мені розказати вам усю історію, що було опісля! Він перебував з нами у нашій домівці, і поза нею, щ ість місяців, і дарма, що ціла справа відбувалася, так казати, під моїм носом, мені і на думку не впало, чогось підозрівати. Ще й тепер я не знаю, як це все робилося І Протягом цілого часу його перебування у нас, був я настільки сліпий і дурний, що нічогісінько не припускав аж до дня, коли він попращався з мами і від їхав через Бомбей до Анґлії. Відтак пішло все коміть головою, як підчас зем летрусу: лежу я собі по обіді спокійно, коли надходить дж у ра з з-ззивом негайно явитися у бриґадира. Убираюся, як слід, приходжу, заповідаю своє прибуття. Увійдіть! закликав, а в хвилі, коли я переступив поріг, я вже знав, що зайшло щ ось страш не. Лице старого бриґадира було біле, як полотно. Губи тремтіли так, що тяж ко приходило йому проговорити до мене і р о зп о вісти, чого він мене кликав. Та в кінці я й цього довідався! Пляни границі пощезали! їх забрано із сталевого сховку. Пляни викрадено! Викрадено?!, каж у остовпілий. Це неможливо! Можливо чи неможливо але їх немае!и крикнув він. А що лише ви і я мали ключі від сталевого сховку, то.«. Мені заперло дух у роті. Він ке потребував докінчувати речення. Я розумів його по очах, якими він на мене дивився. Мій Бож е, заквилів я. Н евж єж ви мене в тім обвинувачуєте? Старий бригадир мало не заплакав. 33 Ну, так, сказав, один з нас винуватий, ви або я! Лише два ключі істиують до того сховку, а при ньому стоїть варта день і ніч. А де ваш ключ? Мій ключ є там, де повинен бути і де є завсігди! я сказав. Ось тут довкола ш иї! І я виняв його звідтам і показую йому. Не хочу оповідати того, шо було дальше. Вистане сказати, що ми перевернули ціле місце до гори ногами і не найшли сліду плянів. Ми не покладали надії в ш у канню. Ми оба знали, що все даремно. Ніхто не закидає денебудь таку річ дорогу, як ключі від плянів воєнних, в яких були наші позиції і розпорядки силами на випадок заколоту. Два роки працювалося над уложенням тих плянів і тепер вони зникли! Мені треба тепер рапортувати утрату плянів до Г оловної кватири! сказав бригадир трохи згодом. Нічого другого не лишається. А ви подумайте, яке то має значіння для нас обох, для вас і для м ене. Я зрозумів це, надто зрозумів! А коли ще т о ї самої ночи мене замкнули у стислому ареш ті, я не дивувався. Я не мав жалю до бригадира. Він інакше не міг зробити. Пляни позникали і лише він і я мали ключі до сталевого сховку. А не минув і тиждень, як він сам опинився під арештом. Про все те довідалася Наталка, розуміється. На са?^у вістку задеревіла та бідна жінка. Вона взяла собі цілу річ так до серця, що ще тої самої ночи прийшлося посилати по лікаря. Два дні я її не бачив аж до мене приходить лікар і каж е, що тр еб а забрати до шпиталю. З нею не добре, казав лікар, дуже зле! А коли я на це нічого не відповідав, він питає: Та чи знаєте, що за причина? Н ервовий зрив, думаю, вимовив я. Але він заперечив головою: То кокаїн а! сказав. К окаїна? здивовано вимовив я. К о каїн а? К окаїна! він притакнув. Вона дуж е хвора, каж у вам. Я був оголомш ений, остовпілий, розчавлений. Н а талка заживає кокаїну? Та ви хіба здуріли, докторе! Ви хіба не знаєте, що кажете. Відкіляж вона могла взяти кокаїну? Лікар лиш руками розвів: Цього я сам не знаю, признав. Він вийшов від мене, лишаючи мене у гіршому настрою, як тоді, коли прийшов, 34 Цілими днями я сидів самітно з запахом Наталчиних рож у ніздрях і з думками шо мене переслідували в голові. Наталка! Пляии! Кокаїна! То були три слова, що затикали мені цілий світ. Кокаїна! Пляни! Наталка! У мене відоймили револьвер, бо думали, що я бувби положив кінець тому всьому колинебудь. Відтак надійшов воєнний суд. Це було неминуче. Та я знав наперед чим закінчиться та розправа, ще заки вона почалася. Вислід процесу міг бути лиш один. Пляии зникли. Я відповідаю за кенаруш еність сталевого сховка. Я позволив злодієві украсти пляни. Ціла відзічалькість^тяжить на мені. Воєнний суд мав видати лише один вирок... коли несподівано зайшло щ ось нове... Він знов перестав говорити, утираючи губи. Лице його було сіре, сіре як камінь, а очі без виразу і без огню. То було саме перед розправою воєнно-судовою р а но тогож дня. Початок розправи був назначений на девяту, але аж коло одинацятої почалося, коли до мене навідався лікар, що хотів зі мною говорити. Дуж е мені прикро", сказав, але маю вам переказати смутну новину!" Моє серце перестало битися. Я знав, що то за новина, заки він проговорив. Це було написане в його очах, на його лиці... Вона не ж и в е? ледви встиг я вимовити. Не живе!" відказав коротко. А хвильку пізніше додав: Нині раненько в'ипала з вікна шпиталю і розбилася! Випала", повторив. Не знаю, як довго я стояв безпритомний перед ним. Тепер пригадую собі, що лице того чоловіка видалося мені довге, як моє життя. А коли я нічого не говорив, коли я не міг щ ось вимовити... Вона випала з шпиталевого вікна раненько", скавав ж орстоко, та заки це сталося, я довідався, про кокаїну. Всьому винен той проклятий Москаль! Він доставляв їй затроєні кокаіною папіроски місяцями наперед. Бог оден знає, що між ними могло бути, але то річ певна, що кокаіна походила від нього. А вона каже, вона думає... Думає, щож вона думає?" Вона переконана, що то вона сама вибрала ті пляни. Так казала. Всього я не годен був зрозуміти, що вона мені оповідала, бо знаходилася в дуже мутному стані духа. Та я зрозумів з неї стілько, що той Москаль зробив собі відтиск вашого ключа одної ночі, коли ви лежали на трясцю, чи якось там. Кажу, при помочи ко- 35 каіни він допровадив ї ї до такого стану, що вона, не відаючи, що робить, сама вибрала або уможливила йому викрасти ті пляни! Той Москаль, то був большевицький шпігун! Тут лежить ціла розвязка тайми! Ця вістка так поділала на мене, що я захворів і лежав бєзпритомний як кусник дерева у шпиталі три місяці, а коли прийшов до себе, сказано мені, що суд воєнний виправдав мене й увільнив від вини й кари, але відоймив мені активну службу, я мав зречися своєї ранґи. Так дорого я заплатив за приятельство з Г ригорієм Александровичем! Стратив службу, напятнувався на ціле життя, але понад те усе, ох, понад усе разом, болить мене те, що він жінку мою присилував до самовбивства. Подумайте! Лиш хвилину застан о віться над тим! Зрозумійте це добре, а відтак запитайте себе самого, що ви зробилиб з ним, якби так П ровидіння Б ож е допустило його під ваш обсяг ділення? Він зажерливо обернувся до очий Бенгама, дивлячися йому просто в лице. Чуєте? Гей скажіть! Ви! Щ о ви зробилиб йому? І глядячи на його утле лице, у його вимучені очі, без найменьш ого розваж ання, вимовив Бенгам: Я забивби цю ' бестію! То везіть мене до Ш тутґарту! самі від себе випали слова ті одно за другим. То везіть мене до Ш тутґарту! благав. Там він є! Він там в тій хвилині! Послухайте! К о ли я перед кількома місяцями одужав, то гонячи за ним по світі, я зїздив землі. Він подорожував і імення міняв, так часто як рукавички. Але він не міг змінити свого голосу! Т ого він не міг змінити, а що його князівське походження і голос були тими двома ключами, якими він одчиняв замки до своїх жертв, мені пощастило пізнавати його слід... От, недавно тому я мав його у Міляні, але чорт виховзнувся якось з під моїх пальців, і зник. І це заставило його бути обережніш им. Д осі я не міг довідатися, де він пробувае, аж сьогодня в ночи... Сьогодня в ночи я чув його спів! Так, я чув спів його той самий, який він співав мені тільки разів давними часами у моїй домівці в Індії. Кручу я вказівку у р а дієвому апараті там і назад, аж чую нараз на моє диво, виходить з тубового голосника голос Григорія А лександровича!! Слухаю уважно, збентежений. Алеж то в ін! Він з крови і кости! Й ого голос, його спів, його вимова! Між міліоиами людий пізнавби я той голос! Навіть у пеклі пізнав би я його! І засм іявся дико. 36 Він співає у Ш тутґарті! Це я пізнав по знаку, даному при початковому заповіджешію. А було то шість мінут по пів до осмої. Ш ість мінут по семій поправився. Не знаю під яким іменням він там співає, і це для мене байдужа річ. Мені треба його спіймати підчас його виступу. І коли спіш итимете у вашому сильному конопляні, то він не буде мати часу зникнути, заки ми наспіємо. Завезете мене? Заплачу, що схочете. Я багатий й гроші у мене не мають значіння... Вам не треба знати мене. Ви пускаєте оголош ення для пасаж ирів всяких, навіть для найзвичайніших. Візьмете мене до Ш тутгарту? Обіцяю, що не програєте. Він говорив так скоро і так настирливо, що Бенгам не мав часу відповідати. За дверима далися чути чиїсь кроки. Золотиста Куля вж е була готова! Вони приходять сповістити. Р ука його сягнула до кишені а очі прижмурилися. Але Бенгам раптом підвівся на рівні ноги. Полетимо там стрілою! закричав. Коли-б я був передше знав те, що знаю тепер, не бувби я спротивлявся! І саме в тому часі, коли він держав руку піднесену до гори, увійшов Лі'СмІЗ і стояв секунду здивований і н е порушний, почувши останні слова Веигама. Відтак сказав: М оноплян готовий! Ходім! відозвався Бенгам до чоловіка. Пять мінут опісля були вже в повітрі. І коли хто ретельно відслугував свою заплату, то Бенгам відслугував ї ї як найретельніш е цьої ночі! П ротягом трьох круглих годин боровся він з буревіями, що налетіли на Е в ропу, перелітав крізь супротивні струї і ним кидало с е ред чорної мраки як корком рвуча вода. То в гору, то в долину скакав моноплян по горах чорних хмар, що кождої хвилини мало не поглинули його, а відвертаючи компасову голку мало не збили пільота з правдивого н а прямку. Все лиш або драпався у гору, або злітав на д о лину, то виринав, то потапав, то прошибав, то занурявся і заставляв Золотисту Кулю нишпорити мов та в ер е склива відьма по небесах. Лет його був високий, дуже високий, бо Бенгам навчився його підчас війни у твердій школі нічної бомбометкої ескадри, де височінь була доґмою, а оруда інструментами артикулом віри пільота. Аж в означенім часі звизив він і вирівнав свій лет понад збиту м а су блимаючих світел, які по розміщенню і формі і по своїх обрисах, вреш ті по своїй близкости до смуги Р е ну, пізнав яко місто Ш тутґарг. Яко відповідь на його кружляння показалися ліхтарні у тій части міста і по до 37 кладнім справдженню знаків і зібравши усі свої сили до купи, причалив моноплян, ведений розставленими ліхтарнями, гладко і безпечно до землі. Ось ми вже тут"! засміявся Бенгам, радий собою і обертаючись до половини назад, з надією на похвалу зі сторони свого пасажира. Та коли очі його схопили ту скулену фіґуру, те бліде ли де, тепер ще страшніше від світла ліхтарів, усміх застиг на його щоках і мороз перебіг йому попід шкірою. Перед ним стояла смерть! Смерть! У захопленню змаганням, він забув на небезпеку. А тепер пригадав собі ту небезпеку і на нього прийшов жах смерти. Але пасажир с т а в. вилізати із свого сідала. Його тонкі пальці чіплялися вже літакового покладу. То були ті руки мерця і Бенгам здусив в собі дальшу думку. Чого тепер від мене вимагаєте?" спитав очайдушно. Нічого!" сказав чужинець, а голос його зробився ще зимнішим. Ч екайте на мене до світу, коли я до р а на не прийду назад, то можете вертати. А памятайте, що ви нічого не знаєте! прошептав Бенгамові до вуха, коли кілька людий обслуги надбігло на поміч прибувшому моноплянові. В.м не треба ані чого боятися, ані чим журитися. Коли все піде правильно, то буду назад перед сходом сонця. А коли ні, то... і не договорив. Доброго успіху"! промовив Бенгам механічно, коли чоловік обернувся і зник як тінь між ліхтарями. Годину опісля сидів Бенгам на відверненій коновці до бензини і чекав. Золотиста Куля" була у шопі для прочищення і приготовления до повороту. Він сам припильнував всі приготовляючі роботи і наповнювання її комор. Для нього не було другої роботи. Все було го тове до повороту. Цікаво йому було знати, чи вертати ме сам чи з пасажиром. Годинник аеродрому показував мінути. Вже було по ітівночи, а Бенгам все ще не знав, чи чужинець найшов співака чи ні. Він представляв собі, як чужинець зак р а дається темними вулицями з затисиеними кулаками, г о товий до нападу. Він уявляв собі, якби то виглядало, колиб ті тонкі пальці обхопили його шию і горло! Він розіпняв ковнір і здрігнувся. Той лет надірвав йому нерви, подумав. Піднісся на ноги і став ходити. Убійник!" Те слово представилося в очах його огненними буквами! Якжеж він помилився, везучи сюда того чоловіка. Він повинен був знати, і всі вони повинні були знати це. Коли станеться найгірше і прийде що до чого, то 38 певно ніхто не повірить в історію з автоматичним пістолем. Як що чужинець поверне, то вони слідитимуть за ним аж до аеродрому, і щож скаже на своє оправдення він, Бенгам, поліції? Щ ож мігби він сказати? Він став ходити скоро і неспокійно по порожній шопі. Він добре ускочив! Вже бачив себе арештованим за давання помочи і змову з убійником. Той факт, що його... тут застановився почувши якісь кроки з надвору. Хтось наближався до шопи! хтось скрадався все блище і блище... Кров стала напливати до його голови. Він зігнувся заглянути крізь стіну. Там зближається хтось дійсно, а Бенгам аж задеревів, коли двері одчинилися. То був чужинець! То він! Стояв у дверах і дивився... дивився... Його довгий ульстеровий плащ буяв полами у вітрі, капелюха на голові ніякого, а бліде його лице мокр від зливи. Ну, щож?" виш ептав Бенгам. Чоловік увійшов поволеньки до середини, ледви живий. Він помер! нареш ті проговорив. Помер?" з застиглою душею вирік Бенгам. То ви його... ви його... Але чужинець потряс головою. Видавався дивно зворушений і збентежений. Він помер шість тижнів перед тим, ледви процідив поміж стиснені губи. Я вивідав, що він доконав самовбійства, і то у Р о с- сії, тому ш ість тижднів. А коли Бенгам отворив рот, щоби щось спитати, він відповів: Той голос? Та вони грали його голосом відтворенім на Грамофоні. З англійського переклала Софія Куликівна. 39 Волод Бнрчак. Д рогобицька Епопея. (Уривки з спогадів). Передне слово. Колиб ці спомини я був писав безпосерєдно по подіях, вони булиб схожі до дикого хмелю, що віткою за віткою чіпляється дерева і творить природні, гарні жмутки в позірному неладі і хаосі. Спомини, списані по часі, подібні до штучно плеканих огородців. Є в иих лад і порядок, та недостає їм свіжости та настрою й хаосу хвилі. Помимо цього, такі спомини мають одну доб^у^прйкмету: віддалені в часі від подій, маємо ми ліпший їх А то часто стояли ми під деревами і за ними не бачий«* л Р са. Кфлиж віддалилися, не дна подія, що видавалйд.р^й час дуже важна, зискала в перспективі свою приро$0^,'в^й личину, ииьша, колись дрібна, набирає в часі враз з инйшіг ми, що по ній слідували, правдивої ваги і значіння. Списав я ці спомини в 1919 р. в Камінці Под. і в 1920 в Відні. В 1928 році справив їх та доповнив. Пишучи, хотів я, щоб стали вони дзеркалом чесного і нечесного, високого, що піднімало наші душі в гору і підлого, щ їх понижало. Хотів би я, щоб з иих пізнано хоч вчасти, як це легко говорити і обезцішовати а як тяжко будувати. І хотів би я ще, щоб головно молоде покоління спізнало як треба сталити характери. Як каже Ш евченко: Хотілося б жить на світі, Та ба! Треба вчитись, Щ е з малечку треба вчитись, Як на світі жити. А то битимуть тай годі! І. Перед 1. Падолиста р. Про події, що діялися у Галичині дня 1-го та 2-го падолиста, оповідано потім довго. Часто чув я, а то й читав, як люде вихвалювалися: я заняв, я здобув то і то місто". В таких величаннях було трохи правди і неправди одночасно! Правда, бо Імярек поправді заняв це місто; неправда та неточність-остільки, що той Імярек, був лише останнім звеном в ланцугу подій, що тяглися довгі літа. Не є моєю цілю змальовувати культурні й політичні змагання, які велися в другій половині XIX віку в Галичині 40 Піднесу факт, що пересічно в кожнім галицькім повіті ішла жива праця на всіх полях просвітнім, економічнім, політичнім. Підметом тої праці була українська інтелігенція, предметом українське селянство, в менчій мірі робітництво. І події, про які оповідаю були можливі тільки при повній згоді між масами та інтелігенцією. Організації політичні, економічні та культурні були в дрогобиччині такі самі, як і в иньших повітах. Українських політичних партій було три: національно-демократична (пізніше трудова), соціяль демократична і радикальна. При останніх передвоєнних виборах до парляменту в Відні, національдемократи не спромоглися вибрати свого посла найбільше ізза того, що не мали добрих агітаторів. Проти кандидата партії иац. демократичної стояв польский кандидат і кандидат У.С.Д. Вітик. Цей мав за собою робітників з Борислава і добрих агітаторів. Вийшов послом, але по виборах між ним і зарядом партії щось було попсувалося, від 1909 не показався він більше до Дрогобича. Причини того розладу не знаю. Третьою партією була радикальна,.якої організаторами були головно студенти університету. Організаторами нац. демокр. партії був др. Я. Олесницький, опісля др. Г. Кузів, а в часі війни др. Антін Г'орбачевський, бувший посол австрійського парляменту, адвокат з Чоргкова, який однак в часі війни був осів в Дрогобичі. Далеко ліпше як політична праця, представлялася економічна та освітна, хоч і тут не йшла праця як повинна була йти в найбогатшому повіті Галичини. Важніші товариства булн приблизно такі самі, як і в кожному иньшому повітовому місті. Економічні були: Народний дім, позичкова каса, яка мала свої три дими та уділювала кредит не тільки населенню дрогобицького повіту, але й українським касам сусідніх повітів. Як все, директор каси був впливовою людиною. Мабуть від 1906 р. був ним о. Антін Рудницький. По дрогобицьких передмістях були каси системи Райфайзена. Вже в часі війни засновали ми молочарську спілку і Силу, кооперативу для закупна рільничих знарядів. Філія Просвіти мала сіть читалень по повіті. Вів її др. Ярослав Олесницький доки не перенісся до Львова, пізнішим головою був др. Володимир Чапельський, але душею філії був о. Василь Кункевич, вдовець, катехит горожанської (виділової) школи. Це був тип карної робучої людини. Як член виділу філії Просвіти, обїздив як в літі, так і в зимі читальні Просвіти, заложив з нічого селянську бурсу Філії Просвіти і був ЇЇ касіером і референтом і мало що не настоятелем. Бурсу С в. Івана Хрестителя вів гімназійний катехит Поліевкт Кмить. Як о. Кункевич був все касієром, так П, К. був все головою виділу бурси. Був педан 41 том І точним до пересади, току вибирано його усе головою товариства, яке завмерло або контрольором в товаристві, де вкрадалися неточности. При дрібничках був невмолимий, за неточно вписану позицію в касі робив авантури, Проверку, яку він переводив в Народнім домі одхоровував директор, але на книги ним провірені можна було присягати. Коли директор каси не хотів іти зі мн ю куди на село ловити рибу, я казав: добре, не йди і я не піду, але завтра маю вільний час і прийду із Кмитєм на провірку каси. І директор усе ішов зі мною. Філію Сільського Господаря вів о. Негребецький, парох Ясеииці сілької, та що він сидів на селі, був його заступцем мійський ветеринар п. Володимир Чубатий, а в часі війни я. Кромі ф. Сільського господаря заложено в часі війни як вже вище згадано торговельну спілку Сила і Молочарський Союз. В філії Українського П е д а ґо ґ і ч н о го Товариств а, яке вело приватну Гімназію, приватний учительський семінар та курси для анальфабетів, працювали крім о П. Кмитя, д-ра Чапельського, о. Кункевича й мене, ще Іван Ліщинський та Теодор Конрад. З місцевої української інтелігенції належить ще згадати д-ра Стефана Витвицького, який працював в організації Січий,,але від 1912 зачинав займатися й організацією національ-демократичного сторонництва. В 19 і5. пішов на війну до У.С.С. В прийшов до Дрогобича новий ігумен монастиря Василіян о. Онуфрій Бурзяк, який брав живу участь в громадянському житті. В часі війни любив запрошувати до себе німецьких військових старшин, які потім говорили: Die Ukrainer haben eine gute Küche. Міщаке мали кілька читалень на передмістях і каси-райфайзенки. Студенти університету, головно правники, мали теж свою організацію фахову, а також закладали по передмістях Січи. Січи перейшли з Дрогобича й на села. Дрогобицькі ремісники гуртувалися в ремісничім товаристві Зоря Захоронку вела п. Северина Нижанковська, була крім того й жіноча організація. По селах: читальні Просвіти та кружки Сільського Господаря. З духовенства требаб згадати о. Михайла Бачинськогоз Ріпчиць, що помер коротко перед війною, о. Івана Негребецького пароха з Ясениці сільної, колишнього редактора Господаря, із селян Я ця Олексовського з Ясениці сільної товариша з молодих літ Івана Франка, К у л и ня к і в з Якубової волі і иньших. Крім працьовників були як і всюди негативні типи, які уважали, що цілий світ довкруги них крутиться, але за мало віддає їм чести. Коротко можна сказати: як в кожному иншому провінціональному галицькому містечку. Але було одно а л е 42 на нашу недолю. Сам Дрогобич і Його повіт не був як пе{зше ліпше иншс галицьке місто це була галицька Каліфорнія, відома своїми підземними скарбами, своїм відмінним життям, описаним в Франковій повісти Boa Constrictor та в иньших оповіданнях його, та С. Ковалева. На це життя звертали ми мало уваги. Коли про економічне й культурне життя селян дрогобицького повіта можна сказати, що воно розвивалося під проводом української інтелігенції Дрогобича, то кипуче промислове жкття нафтових піль ішло попри нас. Ми його не опанували, та й не старалися взяти в свої руки. Не місце входити тут з причини того. Це будуть ті самі, ізза яких не тільки промислове, але н купецьке життя східної Галичини ішло без нас, і попри нас. Не маючи на ціли прослідкувати ці причини, зазначую лиш, що дрогобицька інтелігенція з найменшими виїмками дуже мало цікавилася тим життям і мало його знала. Через те, коли ми дістали це життя під свої руки не вміли розумно иим заряджувати. Це уважав я конечним зазначити на самому початку. II Заняття Дрогобича 1. і 2. падолиста 1918, р. 16. жовтня конституанта. В теорії зродилася З УНР. Щоб вона могла дійсно народитися, мусіла би мати владу, але силою права традиції урядують ще скрізь австрійські уряди. Зі Львова дістали ми зараз по 16. жовтня наказ приготовлятися, щоб переняти владу. Як? цього не знали ні ми, ні наші передові люде у Львові. В цій справі приїздив до Дрогобича два рази куріер зі Львова. З нарад, які ми одбули, виходило, що владу треба переняти около 20. падолиста. Розклад Австрії пішов однак скоро, 28. X. переняли владу Чехи, Поляки ладилися перемяти 3. XI., наші 1-го. Пригадую собі одну з тайних нарад, відбутих в Дрогобичі в кілька днів по 16. жовтня Зі Львова приїхав делегат Д*р С. В. Ми зійшлися. Хто це були ми? Це були ті, що не служили в війську та що на військових ділах цілком не розумілися хоч мали тепер виповнити важне військове завдання. Було нас трьох священників і трьох світських. 1 делегат хоч і був в однострої У. С. С. не був військовим чоловіком. Нам сказано, що маємо приготовлятися, щоб переняти владу. Але як це робити? До переняття влади треба війська, ми його не мали. Українські стрільці та старшини були розкинені по всіх фронтах Европи. Але і делегат зі Львова не міг нам дати конкретних вказівок. Як усе, коли нам приходиться творити нові річи, ми хапаємося ідей, що видаються нам найлекші і вимагають 43 як найменше труду, так і тут ми думали, що найлекше вийдемо з положення, коли зі Львова покличуть до нас, до Г а личини гетьмана України. В першій хвилі ми не входили в це, чи гетьман в силі прийти нам в допомогу, але пізніше зачали ми приходити до розуму. Бог високо, а гетьман далеко. Нам самим довелося творити військо, переводячи тайну мобілізацію. Австрійське військо розпадалося. Богацько жовнірів приходило до дому на відпустки і вже не вертало до війська, а скривалося з крісами дома. В деяких селах число дезертирів доходило й до сто люда, австрійська жандармерія була безсильна. Коли жандарми зближалися до села, зачинали когути піяти... Із тих когутів ми мали будувати завязки української армії! Це був матеріал уже перемучений довгою війною, виснажений гвлодом, не одітий як би було треба до війни під зиму, та що найважніше здеморалізований: вже навчений як викручуватися від сповнення обовязку служби. В Дрогобичі були цілі комісії, що дезертирам виставляли фалшиві документи. Переведення тайної мобілізації поручено мені й о. В. Кункевнчові. За нами промовляло мабуть найбільше те, що не було кому иншему до того взятися. Як згадано вище: військових кваліфікацій не мав жаден з нас, оба були ми так звані оферми", але ми оба знали повіт, знали свідомих селян, я знав студентів університету своїх бувших учнів гімназії, що тут і там пересиджували як австрійські старшини або підстаршини. Ми оба вже були як це кажуть пустили коріння в повіті і нам вірили. Ми згуртували кількох українських старшин австрійської армії. Пригадую собі: поруч. Німиловича, поруч. Вовка Івана, хорун. Гаврилова, десятника Совяка, Матківського, хорун. Паску та ин. Десь коло 25 жовтня вислали ми їх нічю на села. Мали списати нам на кождий випадок стрільців, що на відпустці і дезертирів, і число крісів, яке має кожде село. Крім того мали впередити стрільців, щоб на кожний поклик були готові ставитися в Дрогобичі. На дорогу дістали листи до певних людей. В найбільш культурних селях їм не вірили, мимо наших леґітимацій, а думали, що це прийшли австрійські розвідники списати дезертирів. З Яссниці сільної і Нагуєвич (родинного села І. Франка) прийшли до нас питати, чи ми таких висилали й щойно тоді подали нам правдиві числа. Досить, що ми мали число крісів і знали, до кого звернутися в разі потреби. В одному селі ми мали 55 готових крісів з набоями, в иншому машиновий кріс і т. д. Що не всі села обїхвли наші делегати, то о. Кункевич і я "мобілізували далі тим способом, що ходили в торговий день по торзі і коли здибали знакомого, певного чоловіка, 44 повідомляли в чому річ, жадали, щоб в найкоротіиому часі подав нам число людей і крісів і щоб готовий був на накази. На папері мали ми готових понад 500 людей з крісами і один машиновий кріс. Під кінець жовтня говорено загально в Дрогобичі, що Поляки переймають владу 3. падолиста. Мають це зробити при помочі легіонерів, що е в Бориславі. По розвязанні лєґіону часть легіонерів окривалася у Львові, часть в бориславських нетрах. Крім цього було тут багацько дезертирів та робітників-жовнірів, реклямованих з війська до копальняних робіт. Число вже зорганізованого польського війська подавано на Як наші селяне ховали кріси в стріхи, або насмарувавши оливою закопували в землю, так в Бориславі ховано їх в ропу. Наслідком трівожних вістей, скликав д-р І. Бодрук, повітовий судія нараду українців урядовців. Як заховатися нам, коли борислазські легіонери та робітники займуть Д рогобич? Одноголосно вирішили урядовці всіх категорій, що відмовимося від дальшої служби. Ми сподівалися, що селяне нас підтримають, як підтримали в часі російської війни в і р., коли всі урядовці жили 9 місяців без платні. Що мало статися пізніше? Не пригадую собі рішення. Оці всі події перебігли в протягу кількох днів летом блискавки. Очікувано якихсь великих подій в непевности. Д-р Горбачевський виїхав в останніх днях жовтня до Львова на наради нотаблів, Ми очікували нетерпляче його приїзду. Та заки він вернув, вибухло все скорше, як ми сподівалися. З кінцем жовтня просив я директора Народнього Д о му от. Рудницького, чоловіка впливового і звинного, щоб порозумівся з комендантом повітової жандармерії. Комендантом був Українець, жонатий з Полькою. О. Р. мешкав коло нього і знався особисто. Мав засягнути інформацій, які прикази дістала жандармерія. Дня 1. падолиста зайшов о. Р. ранком до мене. Я ще не одягнувся. В жандармерії я ще не був, ходім оба. Щось робиться горячо. Ми пішли. В коменданта Окопного застали ще коменданта з Добрівлян, також Українця. По мінах пізнали ми, що вони також нараджуються. Наша розмова тревала звиж годину і була обережна. І комендант чув, що 3. падолиста мають лєґіонарі в Дрогобичи переняти владу але ані жадних приказів, ні вказівок не дістав. Щось робиться але в тайні. Я спитав: 45 А колиб так українці заняли Дрогобич? Солідний австрійський комендант жандармерії відповів: Я зависимий від пана старости й коли принесете мені від пана старости письмо з печаткою, щоб я вас слухав, тоді я ваш. А як би ми замість прийти з печаткою прийшли з військом і вас розброїли? Будемо до себе стріляти, чи добровільно піддастеся? А кільки то в вас крісів? Я присягав Австрії. Відповіди ясної ми не дістали, але вже з того самого, що австрійський комендант говорив з нами про такі річи, було видно, що щось не кріпко він стоїть. Най би так хто був важився з такими питаннями підійти до австр. коменданта жандармерії перед роком 1 Ми вийшли. Я мав вражіння, що комендант віддасть нам 70 крісів, коли прийдемо з людьми і наробимо трохи крику. Я казав : Можемо взяти Дрогобич 2 го. Тепер є 10 година, зараз вишлю гонців по селах і на завтра рано маємо 500 стрільців в місті. Розброїмо жандармерію, а потім мадярів з залоги міста тай вже. Плян є тим добрий, що всіх заскочить. Директор каси відповів: А Борислав? Там має бути 3000 уоброєних легіонерів. Я замовк. На ринку побачили ми дивний рух. Від сторони двірця вертали стрільці з наплечниками і крісами на плечах. Викрикували радісно: - Вже кінець війні 1 ІДо сталося? питали їх. Українці в Перемишлі. Вже кінець війні. Ця вістка йшла з уст до уст, викликувала збіговиско. Жиди стояли, постулювавши голови до купи. З о. Рудницьким пішли ми скоро до Народного дому. В касі застали ми судію д-ра Бодрука, ігумена Бурдяка та о. Кункевича. Як пішло в Перемишлі, так піде і в Дрогобичі! горячився я. Перемишль мав військо, а ти що маєш? запитав ігумен. Нічого! відповів др. Бодрук і вискочив на крісло. Вам старости буде треба, це місце дуже відповідальне і легко можна повиснути, або дістати кульку в лоб. Ставлю свою кандидатуру. 46 Аргументи противні замойклй. В тім увійшов хорунжий У.С.С., Ш. Приїздив зі Львова. Мав лист до д-ра Горбачевського. Д-р Горбачевський був у Львові. Хорунжий викликав о. Рудницького і мене і мені передав письмо. Наказ Вітевськогв. Без огляду на вислід переняти владу. Без огляду на вислід. Ми вагаємося, чи можемо це зробити завтра. Нині мусить бути! Я виїхав зі Львова вчора о 8 вечером, над раном нині мали наші заняти Ль»ів. І Дрогобич мусимо заняти нині. Найперше мали ми заняти етапну команду. Там був між старшинами один українець. Ми вийшли його знайти. В місті довідалися ми, що в світських та військових урядах паніка. Дістали вісти, що Львів і Перемишль заняті, що зі Стрия ідуть УСС. Дрогобичові на підмогу. Це ще більш збільшило паніку в урядах. Хто це доніс нам? Жиди, все льояльні кожному володітелеві. Капітан Сеч вже стратив голову, чекає на вао! було донесення одного адвоката жида. Капітан Сеч, мадяр, кривий на одну ногу, пострілений не на полі бою, а як директор поліції в Будапешті, коли опозиційних послів виводив з парламенту, тепер був комендантом нафтової области ( йагеуіег Ктсіо). До нього належав заряд копалень, робітники бориславські, іх реклямації з війська і т. п. Кривий на ногу, на голові маленька червона шапочка. Червона шапочка згине, а не допустить до якого будь безладдя в Дрогобичі говорив він мені ще недавно в одному товаристві. А нині як скоро все міняється на світії Ця червона шапочка стратила голову й чекала на нас. Що ми були саме коло його бюра, сказав я: Ходім до Сеча. Ви знаєте, пане капітане, що Львів і Перемишль заняті? Знаю! відповів капітан. 1 Дрогобич, і ми прийшли оце до вас переняти владу. Ми моглиб прийти до вас, пане капітане, вже зі своїм військом, щоб вас розброїти, але по давній знайомости не хочемо робити спектаклю, і т. д, говорив я. Чи цей грізний до недавна капітан, увірив у мою брехню? Я певний, що вірив, бо 6 хвилі, коли віриться в найбільші дурниці. Вій випрямився оскільки міг через свою криву ногу і промовив: Ставлюся до вашої диспозиції. Ми відібрали від нього слово чести, що буде вірно 47 служити і вдоволені ВИЙШЛИ, що так воно легко йде... В етапній команді не застали коменданта. О шестій у вечері зійшовся з військовими, яких ми вже попередно висилали по селах. Другий шеф мобілізації отець Кункевич пішов шукати возів для наших висланців. Міщане відмовилися. Один був змучений, другий не мав готового воза. Жиди дали нам коні, жидівські коні, як би зпід землі взялися і вже заїхали перед Народний дім. З військовими уложено такий плян: на 6 годину рано дня 2 листопада мали зійтися в Дрогобичі на площі перед Народним домом* стрільці з найблизших сіл. Дальші села оставляли ми на другий поклик. Поручник Вовк і хор. Совяк мали поїхати до найближчого села Лішні. Лішня була москальофільська, але обіцялася прийти. Хор. Совяк походив із Лішні. Він мав бути готовий зі стрільцями на 5 рано, поручник Вовк мав поїхати до Нагуєвич, змобілізувати село, вертати зі стрільцями через Лішню і о 6 рано бути в Д рогобичі. Хорунжуй Гаврилів і четар Німилович поїхали до Попелів через Борислав. Один з них мав зібрати Попелі, другий Опаку, де було 55 крісів. З Опаки мали до Попелів іти горами, з Попелів через Дережичі, обминаючи Борислав. Так само мали о б рано бути в Дрогобичі. Але цього приказу чомусь не виповнено, оба вернули через Борислав без жовнірів. Хор. Матківський мав змобілізувати Ясеницю сільну, инших вислано д Снятинки, Якубової волі, Добрівлян, Раневич, Болеховець і Сільця. Що тільки ті виїхали, як прийшов о. ігумен Бурдяк. Сердечно реготався. До мене прибіг майор з етапної команди і благав, щоб я як парох вплинув на тих, що переймають владу і на УСС., які прийдуть зі Стрия, щоб ті не... вирізали його жовнірів мадярів. Розуміється, що я йому це обіцяв! сміявся ігумен. 1 ми обіцюємо! відповів я тим більше, що д о сі не маємо ще ні одного кріса... В Дрогобичі був в той час поручник полевої жандармерії, українець Індишевський. Чоловік дуже не зрівноважений, усе розхвильований, в останні часи Австрії і не урядував, розсліджувано якусь там його провину. Не маючи між ким вибирати, попросив я його, щоб обняв провід над нашим військом, яке ми щойно зберемо. Згодився і зараз на вістку, що зі Стрия йдуть до нас УСС. переняв провід над повітовою жандармерією, обсадив нею пошту і вислав стежі на місто для збереження порядку. Видав також наказ, щоб командант повітової жандармерії стягнув зараз (в ночі,) всі станиці жандармерії зі сіл до Дрогобича ("цього однак не виконано,). Коло осмої вечером приїхав до нас майор, командант етапної команди, цей самий, що боявся, щоб 48 ми його і його жовнірів не вирізали. Приїздив, бо хотів ра< зом з нами вийти на стрічу УСС. зі Стрия і знов просив нас, щоб все відбулося без проливу крови. Осмілені тим, жадали ми від нього, щоб нам видав зброю, та відмовився, кажучи, що це була*б для його хоробрих жовнірів ганьба цивільним видавати зброю. Ми й не напирали; зі Стрия ішли УСС. вониж його роззброять. Мабуть і не потребую додавати, що й ми всі вірили, що справді зі Стрия йде військо. Перебіг дальших подій був такий. Майор питає нас що десять мінут, де є наше військо зі Стрия? В дорозі певно... ночує може по дорозі... а може прийде ще нині... Коло дванацятої пан майор, що боявся, щоб ми його не зарізали, прийшов мабуть до голови по розум, каже нам Gute Nacht, і відходить. Чекаємо на військо далі. Піднесу оди н епізод: пошта була наша, в кімнаті, де ми сиділи був телефон, та ані ж а дному з нас цивільних, ні військових й на думку не прийшло зателефонувати до Стрия й спитати чи військо вийшло загалом? Це військо вислано напевно! Ось вже й донесено нам, що в державній рафінерії, що лежить при дорозі до Стрия, засілися легіонери, щоб не допустити УСС. до Д р о гобича. Будьте спокійні каже судія 3-ик. І я чув оцю вістку, але не розширював її далі, а пішов провірити. Я був коло відбензинарні, оглянув весь терен, але нігде не бачив жадного війська. Була північ. Булоб добре поїхати автом проти УСС каже повітовий комендант Окопний. Будемо знати на чому стоїмо. Іду шукати авга. По хвилі чуємо, як паде на улиці стріл. Приводять блідого, перестрашеного директора Відбензинарні. Арештований, без дозволу їхав автом, видно конспірує. Той присягався, що нічо nt знав і не знає, що сталося в місті. По короткій розмові ми є благородні і обіцяємо навіть позволити директорові вернути автом до дому, але під умовою, що нам позичить авто до Стрия. Автом до Стрия їде старший десятник жандармерії. Між нами був і комісар Гужковський, брат підполковника кавалерії Карла. Предки Гужковських були українці. Під впливом митрополита Шептицького підполковник Карло Гужковський вернув до народности дідів і був горячим українським неофітом. В 1915 і 1916 р. Карло Гужковський був старостою в Дрогобичі, пізніше в Сокалі, дістав титул барона. Карло Гужковський умів добре nö-українськи і мріяв про Україну під рукою Австрії. В нього пізнав я його брата в 1У15 р. 49 Отже того вечера і коміеар Г-й був з нами. Коло 3-ої години в ночі піддав плян. У нас був майор етапної команди, прийшов нам піддатися, а ось тепер втік, ходім тепер до нього, розброїти його мадярів. Він іде на чолі. Плян приймаємо. Вибирається двох жандармів, двох цивільних і хорунжий зі Львова. Вертають по пів тодини. Мадяри коротко відповіли: стріляємо! О 4. вертає авто зі Стрия і приносить коротку вістку: жадного війська не висилано. Були в дра Герасимова. Довідалися, ще Стрий занято, але частина жовнірів вже розбіглася, так що в Стрию остала ледві сотня. Др. Гарасимів рве собі волосся на головії було останнє речення звіту. Це неправда! пробує дехто ослабити пригноблююче вражіння вістки. Як то не правда? Я там буві Д-р Гарасимів лисий, не може собі рвати на голові. Помимо жартів, вістка викликує пригноблення, яке степеиується. По десяти міиутах один з наших жандармів захорував. По двайцяти мінутах каже другий: То не жадна забава! Як не має зі Стрия війська, то шкода зачинати. Нас кільканацятьох не возьмемо Дрогобича, не здержимо легіонерів з Борислава. Рано прийдуть стрільці зі села. Які то стрільці? Цеж дезертири, з яких вже не буде ніколи порядне військо! А втім я маю на шиї боляк, який тепер зачав мене боліти... Але ми жандармів заговорюємо, щоб лишилися до рана, а рано, о б годині мають бути з сіл. Але минуло шість годин, і сім, а з села ніхто не приходить. Вже пів 8. На улицях рух, всі дивляться на Народний Дім. Та Народний дім мовчить. Ми визираємо що хвилі з вікна, самі змучені по цілоденній біганині й неспаній ночі. Вісім годин рано. Дзвонить телефон. Комендант жандармерії з Борислава кличе нашого к о менданта, поручника 1-го і доносить, що його станицю обскочили легіонери і жадають видачі зброї. Відбивайся! їх дуже богацько! В такому разі віддайте їм зброю, а самі приїздіть зараз сюдиі По кількох хвилях: Зброю беруть вони самі, нас не випускають зі станиці. Кажуть, що поїздом ідуть зараз на вас. Наш комендант, про котрого я вже вище згадав, що 50 був незрівноважений, а все розхвильований, кидає слухавку і робить то, що не повинен робити, бо замість в супокою застновитися, що нам тепер робити, він стає лаяти нас усіх цивільних. Цивілі взялися вести війнуї Такий Б! тут моє імя й пальцем до моїх очей пустився з мотикою на сонце! Я казав, щоб бути обережним, але мене ніхто не слухав! (Вій такого нічого не говорив.) В Бориславі з 3000 легіонерів, число дуже поважне. Станиця жандармерії в Бориславі біля самого двірця, в тій хвилі мають вже певно й дворець. За пів години вони тут! А ми без війська зі Стрия, ми й без мужиків! Най вас трафить...! Я їду до Стрия по військо. І я з вам и! на те хорунжий зі Львова. І щезли як під землею. Остали ми цивільні, з яких ніхто ніколи не був в війську. Але одну військову операцію вміли ми робити не гірше, як військові це відворот. Ми отже порішили відворот, щоб лєґіонері не застали нас усіх в Народному Домі і разом не вхопили. Що більше, ми евакувуали Народний Д ім, забрали готівку з каси й примістили її в певному місці. Я вернув д дому. Уважав, що все уже пропало, що за той час, заки я зайшов домів, лєґіонері заняли вже Д рогобич. Отже положився я спати. Та ще не заснув, як прибіг адвокат д-р І. К. і став мене лаяти. Щось зробити в таких комендантів, що скликують людей зі сіл, а потім ідуть спати? Етапну команду уже роззброїли наші, а той по спить! горячився адвокат, що при війську був авдітором (судією). Не кажу й я, що зробити з такими авдіторами, військовими людьми, що бачучи наші відділи, не станули на чолі, а бігли пів милі по цивільного! зачав я лаяти, знаючи, що найліпша дефензива це офензива. Я не знаю, що маю робити, я не зачинав! оправдувався адвокат, але я лаяв його далі, щоб від себе увагу відвернути... На ринку стрічаю наші відділи. Одні в австрійських подертих одностроях, инші по селянські. На головах козацькі шапки й австрійські. На переді синьожовта хоругов. На їх чолі якийсь високий мущина і кількох цивільних. Хтось доносить, що противник переймає суд і залізничу станію, але ця вістка вже не викликує трівоги. В Народньому домі, який ми перед годиною евакували, хаос. Апарат не наладжений, сотки справ, непередвиджених, не підготовлених, валиться на голову. Люде бігають безрадні. (Далі буде). 51 Д-р Б. Крупницьки*. Карл XII. і Петро І. під Полтавою й над Прутом (історична паралєля). (В 222 РІЧНИЦЮ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ). Велика північна війна має за собою ш ирочезну літературу. Особливо богато праці віддали для її досліду Шведи і Росіяне. Українська наука зосередила свою увагу на особі М азепа; самий перебіг війни її мало цікавив. Тим часом нові здобутки особливо ш ведської і сторіоґраф ії ставлять нас перед завданням більш уважно поставитися не тільки до особи М азепи, якого позитивна оцінка в сьогодня безперечно пануючою в українській історіоґраф ії, але також і до Карла XII. та П етра І. В цьому відношенню істнують ще досить великі ріжнобіжности, особливо що торкається Карла XII. В той час як видатні шведські історики, базуючись головним чином на джерелах сво єї країни, на виданнях ш ведського Генерального штабу, на реляціях чужоземних послів, даю ть нам образ Карла XII., як ґеиіяльного стратеґа, р о сійські, в першу чергу військові, історики залиш аються на старих позиціях, не признаючи за Карлом XII. здібностей полководця. Цікавим є при тім, що російські історики майже зовсім не узглядню ю ть ш ведської літератури. Недурно каж е Платонов в своїй передмові до п ерекладеної на російську мову праці відомого шведського історика Стилле: Карлъ XII. какъ стратегъ и тактикъ въ г. С.-Петербургъ 1912, пер. А. Полторацкаго*, о так е: Прижодиться жалкувати, що праця Стилле (1908) залишилася, як видно, без жадного впливу на р о сійську воеино-історичну літературу, викликану полтавським ювилеєм р. Здається ця сумна доля спіткала й инші шведські монографії про Карла XII., напр. Carlson a (1889, 1897), Hallendorffa (1902), Adelskold a ( ).0 Перекладчик А. Полторацкій дає в передмові від себе таку цікаву н отатку: Работа эта была начата мною еще въ году и я предлагалъ воспользоваться ею Н'Ькоторымъ нашимъ воєнним историкамъ, готовившимъ свои труды къ Полтавскому юбилею, но мое предложеніе было отклонено... Лишь по настоянію проф ессора С. І 1) Див. Стилле, Карлъ XII., какъ стратегъ и тактикъ в> г. г. С.-Петербург^ 1912, 52 Ф. Платонова я закончилъ ее теперь и выпускаю въ св'ьтъ. О тж е-ж і не дивно, що досліди шведських та російських істориків богато в чому розминаються. Однобічне є, м. и. і становище Ю накова. Він к а ж е : Стратегія не не була його (Карла XII.) ділом, підприємства його, в яких яскраво відбивалася рвучість його натури та неуцтво в військовій справі, були позбавлені всякого розрахунку і в загальному уявляли з себе гру, в якій все або майже все було поставлено на карту.1) Така стратеґія, якої тримався Карл XII., є на думку Ю накова авантю ристична, в той час як П етро був стратегом методичним, грунтовно зазнайомленним з основними законами військового м истецтва.2) До інших результатів приходить талановитий представник молодої ш ведської історичної школи Стилле: для нього Карл XII. не тільки персонально хоробра людина, але й дійсний стратеґ, полководець з Б ож ої ласки;3) також і Сараув (Багаиї) тримається тої думки, що Карл XII зєднував в собі всі якости, які мусить мати великий полководець, щоб направду заслуговувати на це імя.4) Ми спробуємо підійти до питання трохи інакше. Нам здається, що кожна, навіть ґеніяльна людина має певні переважаючі здібности, які дають їй зброю в руки для осягнення своїх цілей. Виходячи з цього золоження, був би П етро І. на наш погляд знаменитий організатор, політик, дипльомат і в значно меншім степені стратеґ. Хоч здоровий розум, характеристична особливість Петра, й тут підказував йому нераз правильні рішення, то в кож нім разі не в стратегії лежала його сила. Навпаки Карл XII. в політиці й дипльоматії був слабий; в таланті стратеґа, зате, відмовити йому в ґеніяльности стає, після новітних шведських дослідів, неможливим. Ці засадничі т е зи стануть особливо ясними, коли ми притягнемо до н а шого розгляду не тільки події, які можна назвати передполтавським і полтавським періодами боротьби, але також і те, ще сталося пізніщ е, підчас турецько-м о сковської війни р. Полтава і Прут це зовсім не своевільне сполучення двох цілком ріжних подій; це тільки фази боротьби між Карлом XII. і Петром І. Ріжниця полягає тільки в засобах цієї боротьби. Переглянемо коротко ситуацію в передполтавський період шведськс-московської війни. Війна почалася з ініціятиви П етра І. Ціль, яку він собі ставив, була ясн а: *) Ю наковъ, Северная Война [Труды Имп. Воен. Ист. В-ва] 2) Ю наковъ, ibid., IV, ст ) Стилле, ibid., ст ) СЬг» У» Sar^uf, Die Feldzüge Karls XII. Leipzig 1881, CT» 328. 53 рихід ДО моря, яке давало можливість безпосереднього сполучення з Зах. Европою. В перших роках царю вання Петра І. тій цілі служить эавоювання Азова, яке відкриває йому дорогу на А зовське і Чорне море; на переломі 17. на 18. століття увагу Петра притягує майже виключно Балтійське море, ключ до якого лежить для Петра в Інґерманляндії, котра й стає головним обєктом його стремлінь за весь час компанії. Також і Карл XII. не міг зрозуміти небезпеки, що грозила Ш веції з боку сильної Москсвщини з її гоном до Балтійського моря, який ставив під знак запитання саме істнування великодержавної Ш веції. Мав вирішуватися старий наслідний спір між Москвою й Ш вецією, і його вислід зачіпляв життєві інтереси як одної так і другої сторони. Політичні й дипльоматичні здібности П етра І. показали себе спочатку з найліпшого б о к у : це безперечно його заслуга, що Московщина, Данія і Саксонія зєдналися в коаліцію для спільної боротьби проти 18-літнього Карла XII. (Саксон. курф ірст А вґуст був і польським королем, але П ольща приступила до коаліції лише в р., хоч і була майже весь час театром військових подій). В цьому був немалий ризк, бо Швеція, не зважаючи на молодість та недосвідченість свого короля, уважалася одною з наймогутніших європейських держав, а її армія мала незрівняну славу в очах європейського світу ще з часів трицятлітньої війни. Але цей дипльоматичний успіх П етра н е сподівано для всіх участников коаліції й цілої Европи зійшов в дуже короткий час на нівець, бо вже в р. молодий Карл XII. рядом блискучих військових операцій цілком змінив ситуацію : з початку відчуває це на собі Данія, яку навідує Карл в її ж власних кордонах; потім наступає черга А вґуста С аксонського та П етра І.: перший залиш ає облогу Риґи, відчуваючи, що ке в силі д а ти належного спротиву шведам; Петрова-ж 34-тис. армія терпить страш ну поразку під Н арвою від молодого ш ведського полководця, в якого руках було тільке 12 тисяч війська. Ці успіхи відкривають йому дорогу в Польщу, де він перебуває довгий ряд років аж до р. Це найбільш блискучі сторінки військової слави Карла XII.: вся Польща, пізніще й Саксонія в його руках. Рішаючою в ціх подіях с не дипльоматія чи політика, лише сила військового Генія, яку ніхто не передбачав у молодому Карлі XII. Коаліція, яка повстала проти Ш веції з ініціятиви Петра І., валиться, бо з неї виходить вже на початку компанії Данія, а пізніще (в р.) і Саксонія, якої курф ірст мусить зректися польського престола на користь кандидата шведського короля, Станислава Лещинського. Петро залишається на самоті, й проти нього звертаю ться тепер головні сили Карла< 54 Безперечно були ці побідні роки кульмінаційною точкою війської карери Карла XII, коли для Ш веції відкривалися незрівнані можливости для заключения почесного мира з Московщиною, чого дуже добивався й сам Петро І. Але тут стали Карлові XII. на перешкоді: його впертість, покладання в першу чергу тільк* на свою військову силу, неуважне відношення до політичниж та дипльоматичних засобів боротьби. Він, як влучно каже французський резидент в Швеції, належить до типу людини, яка вислухує поради, обмірковує їх сама і раз прийняте рішення вперто й консеквентно переводить в життя1). На нього не мають впливу ні чужоземні дипльомати, ні шведські державні мужі, які представляючи йому тяжкий економічний стан Швеції, радять заключения миру2). Він за продовженням війни, маючи на думці росторощення Московщини, бо сильна Москва й надалі загрожуватиме Швеції. Чиж не характеристично для його вдачи, що він забороняв чужоземним дипльоматам залишатися при його особі на весь час, поки має йти війна3). З осени р. починається безпосередня кампанія шведського короля проти Петра, яка веде його нарешті на Україну. Треба підкреслити, що основною цілю його операцій ніколи не була Україна, тільки Москва, столиця держави, якої заняття мало остаточно вирішити шведсько-московське змагання. Б ез зрозуміння цього, залишиться більшість військових операцій Карла XII. неявною. Ми не можемо тут подрібно застановитися на передполтавських операціях Карла XII. Це завело-б нас занадто далеко. Досить буде, коли ми вкажемо на головні їх напрямні лінії. Безперечно, що Карлу XII. як в задуманню, так і переведенню оперативних плянів не можна відмовити високих стратегічних здібностей. Рішивши йти на Москву, він уявляв собі дуж е добре, що це відважне підприємство вдасться перевести лише тоді, коли він, продвигаючись в кордони Москов. держави, збереж е головні сили своєї армії для рішучого удару проти Петра І. Як раз в цей період виявляється йому властиві здібности, необхідні для дійсного полководця: обережність та рішучість4). З одного боку бачимо ми його неприхильність до фронтальної атаки, бажання витиснути ворога з пози *) F. F. Carlson, Geschichte Schwedens Gotha 1887, B, VI, S. 203 (b. Heeren u, Ukert). :) Carlson, ibid., S. 221, 3) Carlson, ibid.. S. 222, C T H W j ibid, c t, IQ U. 55 ції за допомогою обходів, без зайвої страти в людях; а другого боку там, де це неминуче та потрібне, вміння наносити несподівані, рішучі та сильні удари1). Так робить він йдучи з Саксонії через Варшаву Гродно Сморгонь Мінск Могилів на Дніпрі в напрямку на Москву. Його похід не є рухом в однім напрямі, по одній раз вибраній прямій лінії, як це робить пізніше Наполеон. Він завжди рахується з реальними можливо' стями, й вони наказують йому міняти напрям операції, коли цього вимагають обставини, хоч ціль себто рух на Москву залишається незмінною. Так мусимо оцінювати його першу операцію по виході з Польщі на Смоленськ між Дніпром і Сожем як етап по дорозі на Москву, який забезпечував йому ще й зєднання з відділом Лєвенгаупта, що йшов тоді з Риги на зустріч Карлу XII. Але як тільки він бачить, що спустошення, пороблені москов. армією під час відступу на Смоленськ, майже цілковито позбавляють його армію провіянту і фуражу, зараз шукає нової операційної лінії, не чекаючи на Лєвенгаупта2). Знаходить її, опинившись на Чернигівщині, в напрямку Брянськ-Калуга через Кричів, Мглин та Почеп. Але й тут заходить помилка, зроблена передовим відділом Ляґеркруни, який, збившись з дороги, не вспів, як йому було наказано, своєчасно заняти Почеп і тим дав москалям можливість закріпитися по лінії р. Ипутя; ця помилка принукує короля йти глибше на Україну, й тільки тепер зєднання а Мазепою набирає для нього реального значіння3). Новий напрямок на Новгород-Сіверськ, який він вибирає, зєднавшись з Мазепою та можливо й під його впливом, показується значною помилкою, бо, хоч має на увазі забезпечення України від москов. війська, в дійсности ставить Батурин, гетьманську столицю, так н еобхідну для Карла XII. завдяки своїм численним запасам амуніції та провіянту, під загрозу з боку Петра І.: російська армія, що стоїть на лівому березі Десни, опиняється близче до Батурина, ніж Шведи4). Небезпека стає нарешті ясною й Карлу XII., і він повертає свою армію на Батурин, одначе це вже не врятовує ситуації, бо ') Стилле, ibid.. ст. 11 й д. *) Стилле, ibid.. ст. 25. Пор. Голиковъ, Д+>янія Петра Великаго, т. IV (вид р.), ст. 12. Т акож пор. Ж урналъ Петра В. (в перек. иа нім. мову Бакм айстера, Рига 1774), т. I., ст ) Стилле, ibid., ст. 31 й д. Пор. Ю наковъ, II, ст. 124 і 131; С. Томаш івський, Із записок каролінців Записки Н аук. Тов. ім. Ш евченка, т, ХСИ., 1909, ст. 68 й д. *) Стилле, ibid., ст Пор. Юнаковъ, т. II, ст. 140 й д, 56 Мєншиков встигає з наказу царя зайняти Батурин Й зруйнувати його1). Надходить зима, й Карл, минаючи спустош ений Б а турин, займає зимові квартири в районі між Ромнами, Гадячом і Прилуками. Але навіть страш на студінь, що з т а кою силою лю тувала в зимі 1708/9. р. на Україні не могла стримати його ен ергії та ініціятиви. Зн ову він ш у кає дороги на М оскву й веде для того наступ в напрям ку на Курск по лінії р. Псьола, що одначе стає дуже ризковним після значних страт, які понесло шведське військо при взяттю укріпленого росіянами м. Веприка2). Удар в иншому напрямі на Білгород, для чого Карл зай має Краснокутск і Городно на Мерлі, не досягає своєї мети, бо москалі успіваю ть зайняти в Білгороді укріплену позицію й ставлять ш ведського короля перед зав данням атакувати укріплене місто, що вимагало значних страт в лю дях3).зам ість Білгорода, бере він тоді напрямок на Харків, для чого займає с. Коломак. Ситуація для нього в цей час дуж е добра. Н ареш ті відкривається перед ним дорога, яка не має значних природних перепон: московська армія мусить або відступати або приймати генеральний бій4). І те й друге є звичайно для Карла XII. тільки баж ане. Але тут сили природи стаю ть проти нього: 13-го лю того починається несподівана відлига; місцевість, в якій стоїть Карл XII., перерізана малими річками й великою кількістю балок, добра для походу під час морозів, наповнюється тепер водою, й рух шведського війська наперед стає неможливим; навпаки приходиться в тяжких умовах відступати на старі позиції за Ворсклу5). Т ут то король і приходить до думки приступити до облоги Полтави. Заки звернемося до полтавських подій, зупинімось ще на особі Петра І. Не можна сказати, що у Петра І. не було ясної цілі під час компанії р. р. Як для Карла XII. був основою його операцій рух на Москву під умовою збереж ення головних сил армії, оскільки не вдавалося дати московському війську Генеральної баталії, так і всі зусілля Петра І. були спрямовані на ослаблення ш ведської арм ії та недопущ ення ї ї в кордони Московщини. З ате певного пляну у нього не істнува- Стилле, ibid., ст. 45 й д. Юнаковъ, т. IV, ст. 24 Й д. (Як раз Юнаков з приводу цих операцій вживає виразу поганого стратега відносно до Карла XII.;. 2) Стилле, ibid., ст. 63 і ) Стилле, ibid.. ст. 68 й д.; пор. Ю наковъ, т. IV, ст. 52 й д. 4) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст , пор. Юнаковъ, т. IV, ст. 67. (Для Юнакова ця операція не до зрозуміння. Він каже: Мысль объ этой зкспедиціи родилась въ головъ короля повидимому совершенно случай но../, мові Йде про КоломакЛ 57 ло. В одній невеличкій, але цінній розвідці каж е П латонов, що Петро провів зимову компанію р., не маючи жадного пляну наступної акції, як це видно з його листів1). Це справедливо, але більш т о г о : у Петра не було й розробленого пляну оборонної акції, він уважно слідкував за рухами шведської армії та в залеж ностивід того робив заходи для оборони своєї території2). Ініціятиви в його руках не було; Карл задумував операції, а Петро тільки дбав про їх унеможливлення. Иезавжди ясний йому й зміст Карлових операцій; в нього сп остерігаємо нераз нерішучість й бажання підготовлювати оборону та ставити опір шведам на всіх можливих пунктах ш ведського наступу3). Й ого обереж ність є об ереж ністю політика, який дуж е попікся в першому нещ асливому змаганню зі шведами під Н арвою. Ч ерез те він уникає Генеральної баталії аж до самого кінця, тим самим неначе даючи до зрозуміння, що не вірить в можливість своєї побіди над Карлом XII. у відкритім бою. Навіть під Полтавою, коли обложена шведами твердиня не могла довше триматися, що вимагало від П етра якіхось ріш у чих кроків, не хоче він давати спочатку Генерального бою. Про це дуже іронічно висловлюється Соловьев в своїй Исторіи Р оссіи : тут було військо каже він про яке вже ходила чутка, що це найліпші вояки в цілім світі; тут були свої вожді, які пройшли добру школу та відзначилися побідами; тут були ґенерали-чужинці з випробованим талантом і вірністю; не дивлючись на все це, тут былъ учиненъ воинскій сов'ьтъ, какимъ бы образом ъ городъ П олтаву выручить б езъ генеральной баталій (яко зъло опасного д'ьла), на котором ъ сов'ьт'ь положено, дабы апрошами къ оной приближаться даже до самого город а"4). Тільки тоді, коли це показалося неможливим, ріш ився цар на Генеральну баталію. Здається, що він, як на це вказую ть деякі документи, сподівався, що Карл, знесилений в наслідок П етрової тактики поступового ослаблення живої сили ш ведської армії, буде примушений, без рішучого бою повернутися назад. На цьому базував Петро навіть деякі свої распорядж ення5). В протилеж ність Карлу XII. він недуж е по *) Платоновъ, Къ исторіи Полтавской битви. Русская Старина, 1909, т. 137, ст. ЗО. 2) Ю наковъ, II, ст ) Пор. Ю наковъ, II, ст. 53, 54, 55, 61. (Ю наковъ апологет стратеґ. здібностей Петра І. каже в одному місці, характеризуючи перший період компанії від Могилева до Сожу, навіть отаке: бросается въ глаза несвойственная характеру Петра чрезвычайная осторожность въ д,ьйств1яхъ, граничащая даже съ нер'ьшительностю ). 4) Соловьев, Исторія Россіи. Москва 1873 II, т. XV, ст Також Голиковъ, ibid., т. IV, ст. 70; Журналъ П. В. ibid., т. I, ст Б) Голиков, т. IV, ст, 344; Юнаков, т. IV, ст, 58 кладався на сво ї вдібности полководця, і в рішучі моменти завжди виступав на сцену військова рада як відповідальний дорадчик ц ар я1). І все ж таки, не можна відмовити П етру в деяких значних успіхах, які безперечно н а ближали його до поставленої ним цілі поступового ослаблення ш ведської армії. Щ о до цього, то три події звертаю ть на себе нашу увагу : поразка Левевгаупта під Лісною; знищення Меншиковим Батурина та заняття Яковлевим Січи. Перш а операція позбавляла Карла XII. боєвих запасів і більшої частини живої сили, яку вів із собою Лєвенгаупт; друга й третя операція замикали його, так би мовити, без бази першого й другого порядку й, що до Січи, без доброго комунікаційного пункту для зносин із татарами. Не відмовляючи П етру І. в цьому відношенню в стр атегічних заслугах, мусимо одначе підкреслити, що поразка Л евеигаупта не мала-б місця, коли-б він слухався наказів свого короля, який вимагав від нього яко мога швидшого руху наперед, чого Л евенгаупт не робив, оправдуючи себе не тим, що великий обоз утрудню вав його рухи, але заворуш еннями, які що раз вибухали в його війську доказ, що він не міг справитись з дорученою йому операцією 2); заняття Меншиковим Батурина в наслідок помилки короля, який пішов замісць Батурина на Новгород Сіверськ3); знову ж в знищенню Січи Яковлевим грає немалу ролю випадок: перш а атака на Січ була відбита з значними стратами для Яковлева; коли ж прийшов йому на допомогу новий московський відділ, то оборонці Січи прийняли його за шведів чи запорожців, вийшли з укріплення й були розбиті4). Вище стоїть П етро І. в цей період кампанії як політик і дипльомат. Посилаючи в Польщу невеличкий відділ генерала Гольца, вміє він створити серед поляків досить сильну москвофільську партію на чолі з такими магнатами як Синявський чи Огинський і тим паралізує виступ на допомогу Карлові XII. як самого Станислава Лєщинськогб, так і залиш еного Карлом в Польщі шведського Генерала Красау5). Також і перехід Мазепи на бік Карла XII. дас докази на те, як швидко і влучно р еагує П етро на зміну політичної ситуації. Н езадоволена, розбурхана Україна *) Голиков, т. IV, ст. 13, 31, 62, 70. 8) Стилле, ibid., ст. 20 й д, 3) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст. 85; Соловьевъ, Исторія Россіи 1873 II. Москва, т. XV, ст б) Голиковъ, т. IV, ст. 42 і 317; про це докладно у С. Томашівського, Листи Петра В, до А. Сінявського (3. H. Т. ім. Шевч,, т. ХСІІ, 1909, Cr«196 й д.). 59 бимйгала якихось надзвичайних заходів. Цьому служать в першу чергу розсилані П етром по цілій Україні маніфести, з яких ми бачимо, як майстерно впливає він на населення України: тут і шведське та иньше ярмо, яке загрож ує Україні, ту т і охорона православної віри, з а хист церков від знищення; тут і несправедливі оренди та побори, наложені М азепою на населення, які тепер касуються царем й т. д.1) Тим більше вражіння робить на українську людність заняття й знищення Батурина, столиці гетьмана, бо показує їй, що цар є ще досить сильний, щоб розправитися зі своїми ворогам и2). Вибори нового гетьмана по правамъ и вольностямъ своимъ вольними голосами, що дуже підкреслювалося царем в його маніфестах, переслідують ту~ж саму ціль. На реліґійне почуття населення розрахована й ціла б у тафорія, якою відзначає цар зрадництво" Мазепи: анатема гетьманові, проголошена по всіх церквах України, ефектне повішення його in effigie в Ватурині, про що в тому ж е році знала не тільки Україна, але й ціла Е вропа. Також і зайняття та знищення Січи, після того як запорож ці рішуче стали на бік М азепи й Карла XII., мало на меті, помимо стратегічних міркувань, вплинути на непевне та неспокійне населення Правобережжя, яке більш схилялося на бік М азепи й запорож ців. Недурно доносить київ, воєвода князь Д. Голицин Меншикову'ще в кінці 1708 р. про положення на Правобереж ж ю : а на^сей^сторон'ь Д непра поселены многіе местечки и села и^деревни отъ Кіева даже до Бугу и до Днестра, межъ которыми старинные местечки, которые бы ли подъ поляками, и въ оны е посаж еня ево М азепини слуги поляки всъ голдую тъ ему и за истинну п ри зн аю тъ 2). О собливо небезпечними були для П етра І, ті можлив о с т е які міг витягнути Карл XII. із сою зу з турками та татара?4и: Такий сою з мав би катастроф альні наслід- *) Голиковг, т. IV, ст. 305 й д. 2) Так думають Соловьев (т. XV, ст. 1526), Платонов'ь (Лекцій по Р ус- Исторіи 1904, ст. 417), Юнаков fr. IV, ст. 9J, Инакше Костомаров ('Мазепа, ст : як наслідок знищення Батурина вибух народного обурення,/. Сучасники про це ріжних думок. Так Кайзерлінґ, пруський резидент в М о скві, підтверджує неначе розумовання Костомарова. Він пише в своєму д о несенню до пруського короля в Берлін з 28/17 листопаду,1708. р. (ч. 41) отаке: Diejenige so mit dieser Regierung nicht w oll zu Frieden sind der Mejnung, dass durch alle obberegte Bew egungen die rewolte der C osackischen Nation, w elch e hiedurch zwar einigerirnaassen retardiret worden wäre doch nicht werde hintertrieben werden w eil Sie versichern dass der Mazepa doch einen gar grossen A nhang behalten haben soll und dass wann nur der starckere Frost dem Kon. in Schw. die passage facilitiren wird Ihne alles zu fallen werde und glauben sie auch dass die in Bathurin verübte Massacre gleich falls nich w en ig Verbitterung gegen dem Tzaar erwecken fpreuss. Geheim. Staats-Archio. Rep. XI, Russl. 19аЛ *) T, И, P, В*И, О. т. III, ct. 27, (пор, ст, 129), 60 ки для всіх його плянів. Щ о Карл XII. і особливо М азепа енергійно працювали в цьому напрямі, нема сумніву. І тут показалося, що Петро влучно охопив сітуацію і вчасно відвів від себе небезпеку, користаю чись 8 н е виразної на ті часи та непевної турецької політики. Що Толстой, московський резидент в Туреччині, сипав гр о шима направо й наліво, щоб не допустити втручання Т у реччини в шведсько-московську війну, це звичайно не лиш алося без впливу. Але ще більшу користь принесла вміла робота самого Петра. Він їде в лютім 1709 р. в Вороніж і перебуває там цілу весну (аж до 27 травня), залиш аючи і армію і свого небезпечного ворога на догляд своїх Генералів. П оїздка в Вороніж було пекуче потрібна, тут починаю ться Грандіозні приготовання до виходу москов. фльоти в напрямі на Азов. Все виглядає на те, неначе з московського боку має починатися морська діверсія проти Туреччини. Наслідки не заставляю ть на себе чекати: Занепокоєна Туреччина, вірячи, що вся ця діяльність царя скерована проти неї, починає впевню вати Петра в своїй мирній політиці, забороняє татарам, що вже нераз готовилися до походу проти Москви, який будь виступ і ще раз підтверджує вічний мир між царем та султаном. Ціль, яку поставив собі Петро, осягнута: він більше не потребує боятися ні татар, ні турків. Цю зміну сітуації зразу~ж відбиваю ть і розпорядж ення царя: 8 азовських полків відправляю ться на зєднання з головною армією, а вороніж ська ф льота роззброю ється. 20-го травня був про це царський наказ, і вже під 24-м читаємо в Дневник'Ь пребывания Царя пъ Ворон е ж і ляконічне повідомлення: корабельной и галерной флоти разоруж и ли.1) Переходимо до полтавського періоду подій. Облога Полтави це виразне зречення з боку Карла XII. всіх операцій наступного характеру: він не пробує більше йти в глибину М осковщини й залиш ається у центрального пункта на Ворсклі біля Полтави.2) Полтава сама по собі не була цілю для Карла XII. Карльсон думає, що операціями у П олтави Карл н а діявся закріпити свій сою з із запорож цями, склонити т а тар на свій бік та дочекатися підкріплень з Польщи.8) Стилле, приймаючи цю думку, трохи инакше її формулує: на його погляд тактика Карла полягала в тім, щоб зосередити увагу москалів на твердині і операціях про J) Див. Дневникъ пребываня Царя въ Воронеж^, поездки Его чрезъ Азовъ въ Троицюй городъ и о состоявшемая тамъ переговоры съ П ортою. Т. И. Р. В.-И. О. т. III, ст ) Стилле, ibid., ст. 99. *) Е. Carlson, Slaget vid Poltava, sid, 22 (цитую по Стилле, ibid», ст, 99), 61 ти неї і тим самим виграти час для переведення нових комбінацій та для прибуття підкріплень.1) Більш ість р о сійських військових істориків як Бутурлин, Маслоюскій, Михневич тримались того погляду, що облога Полтави була по суті иислідом бажання Карла XII. аагалом чимсь а&йнятм свою армію2). Натомісць російські історики Богданович 1 Карцов висловлю ю ть думку, що облогою Полтави шведський король надіявся примусити царя вступити в Генеральну баталію 3). З цим поглядом треба безперечно погодитися, бо ввін сходиться з тими висновками, до яких прийшов шведський генеральний штаб в своїх дослідах над полтавською операцією 4). З атя гу в ан ня облоги Полтави е, на мій погляд, найбільший аргумент на те, що Карл XII. май на увазі довгою облогою ф о р теці та виснаженням всіх її запасів (що нареш ті й сталося) привести царя до альтер н ати ви: або страта Полтави або Генеральна баталія. Та й пемхольогічно була ситуація для Карла така, що вік мусів стреміти до якогось рішучого висліду свого довгого перебування на У к р аїн і: тільки такою дорогою міг він піддати духа своїм старим сою зникам та придбати нових, як отих н етер пеливо ним очікуваних кримських татар. П олтавський бій трактується в цілій світовій літературі, як значна перем ога царя над шведами. Щ о ш веди потерпіли значну поразку, в цьому звичайно не може бути ж адного сумніву. З а т е питання, як до цього прийшло, може бути остаточно розвязаие тільки тепер, після нових шведських дослідів. 20. червня м осковська армія, яка підчас облоги П олтави шведами стояла на лівому болотистому березі Ворскли, перейшла через Ворсклу та стала на правому її березі, спочатку біля с. Семенівки, а за декілька день біля с. Яківців. Це значило, що цар рішився прийняти Генеральний бій. Але навіть це ріш ення не було ще о зн а кою того, що цар перебирав на себе ініціятиву. На правому березі Ворскли улаш товується він так, неначе має оборонятися й далі, тільки на новій позиції. Для цього робить він укріплення при с. Яківцях, опираючись з тилу на крутий беріг Ворскли та маючи з лівого флянгу густий ліс, який тягнувся майже до сам ої Полтави. П еред фронтом його табору леж ить від Стилле, ibid., ст ) Ю наковъ, т. IV, прим. ст. 44. *) Ю наковъ, т. IV, прим. ст ) Див. Otto Haintz, Karl XII. u. Peter der Grosse vor Pultawa Preussische Jahrbücher, Febr. 1929,. 138 ( Damit wird der Zweck, dem die Belagerung von Pultawa dienen sollte, klar: Ihr geheim er, erst durch den schw edischen Generalstab wiederentdeckter Sinn war, den Zaren in eine grosse Schlachtentscheidung hineinzuzwingen". 62 крита на 2 версти рівнина, яка закінчується з пївночй глибоким яром. Протилежний царському таборові бік рівнини е обсаж ений лісом, а південно-західна її частина, найближча до шведських позицій, уявляє з себе н евелику браму між двома лісами, місце, найбільш придатне для ш ведського наступу. Т ут знову ж знаходяться московські укріплення: 8 редутів, повернутих лицем до ворога, та 4 їм перпендикулярні1). М осковська позиція була небезпечна: вона ставила царську армію тилом до річки і на випадок успішної атаки Карла XII. могла загрож увати їй цілковитим знищенням. Також відступ на північ понад високим правим берегом Ворскли був з топографічних причин мало здійснимий.2) Весь п'лян Карла, здається, був побудований на цих можливостях. Просто і ґеніальио рішав він стратегічне завдання: сильним ударом пробити дорогу через московські редути, вивести цілу армію в східну частину рівнини і, повернувши її проти царського табору, вдарити як можна скорш е на московську армію, не даючи їй м ож ливості! вишикуватися в вузенькій рівнині, не дуже придатній для великих маневрувань. Це могло б закінчитися, беручи під увагу природні можливости для відступу, цілковитим знищенням м осковської арм ії.3) Сталося однак внакше. 17-го червня р.4) спіткало шведів велике нещ астя, яке мало далєкосяглі наслідки для висліду цілої кампанії: Карл був ранений в ногу підчас розвідки, що позбавляло його можливости командувати армією підчас бою. Він мусів передати команду фельдмаршалові Реншєльду й самому обмежитися ролею споглядача. Не дивлючись навіть на це нещастя, всеж таки взяли шведи ініціятиву в свої руки. 27-го червня о 3. год. ранку виступила ш ведська армія проти москалів. Найтяжче завдання, яке лежало перед нею, це була атака на московські редути, обернуті проти шведів. Це було виконано завдяки прекрасній шведскій кінноті, яка зробила прорив між редутами й тим уможливила перехід швед, піхоти поміж редутами в рівнину. Але вже тут зразу показалося, що значило для шведів, коли Карл XII. сам безпосередньо не руководив операціями. Кольона ґен. Р о о са в б. бат. піхоти, яка йшла на правому крилі ш ведської армії, завязала перед парою московських редутів впертий бій, не розумію чи свого завдання, яке *) Ю наковъ, т. IV. ст. 148, 149, ) Стилле, ib id., ст ; Otto Haintz, ib id,, ст. 143; nopib. Ю наковъ, т. IV, ст. 158 (прямо протилежна оцшка). 3) Otto Haintz, ibid., ст, 141, *) Стилле* ibid,, ст. 102, 63 полягало в тім, щоб прорвати московську укріплену лінію, а не звязуватись із ворогом. Вона відділилася через те від решти ш ведської армії, була відкинена під натиском переважаючих московських сил в ліси перед полтав. фортецею і нарешті мусіла піддатися1). Це була значна втрата для шведів: ш ведської піхоти, яка приймала участь в бою, нараховувалося всього 6000 чоловік2). Ш ведська кіннота перша» той час почала бій з кіннотою Меншикова на рівнині. Вона мала рішучий успіх і погнала ворога на північ до Яру, що міг стати могилою московської кавалерії. Як би змінилася картина бою, колн-б це дійсно сталося? Сталося одначе щось цілком немож ливе: Реншельд, не зробивши очевидно рекоґносціровки й не розпізнаючись в положенню;,^ к а ^ а й трубити відворот, і ш ведська кіниота, не викори^вівіш і р е зультатів блискучої атаки, мусіла повертати наі&&д:ф^еншиков був врятований3). ^ Ш ведська піхота вишикувалася в той час #а рірниш в боєвий порядок, що йшло не так легко, бо вона^йнай-і то пересунулася на північ. Крім того, шведи все іц& ч^кали на підхід відтятих б баталіонів Рооса, не знаючи про їх долю. Д орогий час упливав, І нареш ті, коли ш ведська армія почала йти в атаку, перед нею стояла вже цілком готова до бою московська армія. Нещастя хтіло щ е до того, щоб Ренш ельд, який, здається, цілком стр а тив голову, наказав поставити кавалерію по за лініями піхоти4). Наслідки не дали на себе чекати. Левенгаупт каже про цей рішучий момент бою о таке: не дивлючись на переважаючу силу москалів, вдалося правому крилу ш ведської піхоти потиснути ворога. Це одначе не п о могло : шведська бойова лінія була занадто коротка в порівнанню з м осковською й ї ї крила були прикриті кіннотою. Сталося через це так, що шведська піхота була обійдена з флянґів, і в той час, як ліве крило ї ї подавалося вж е напад, праве продовж увало наступати. Це й було тим моментом, коли стався перелом в б о ю : шведи не витримали й почали тікати5). Бій скінчився поразкою 1*). Так закінчився Полтавський бій: шведи стратили в ньому 5 тис. чоловік убитими й раненими; в них залиш алося *) Стилле, ibid., ст. 110; nopin. Ю наковъ, т. IV, ст ) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст ; пор Юнаковъ, т. IV, ст. 167, 4) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст. 112; nopie. Юнаковъ, т. IV, ст. 170 й д. 6) De la Mottraye, Le Voyage en Europe, A sie & Afrique. A la H eye. MLCCXXVIII (1728) каже дуж е влучно, що Карл був яа Poltava plus vaincu par lui même que par le C za r\ 64 ще коло 16 тис.1) 1 3). Це була безперечно значна втр а та й особливо торкалася вона ш ведської піхоти. Ш ведська армія була настільки ослаблена, що вона для операцій наступного характеру вже не надавалася. Для неї залишалася тільки одна можливість: відступ. І в цьому відношенню було її положення не таке вже з л е : перед нею леж ала відкрита дорога в Крим, той Крим, який завжди співчував Карлу XII. і мав навіть в червні р. виступити проти м осковського царя. Найзручніша дорога в Крим вела через дві переправи на Ворсклі, зайняті в той час шведською кавалерією : Нові Сенжари й Білики. На ці пункти й направив рух ш ведської армії сам король. Коли запитаємо, чому-ж шведська армія під час свого відступу не зужила цих можливостей, а докотилася аж до самої П ереволочної на Дніпрі, то відповідь на це дасть нам зрозуміння того стану, в якому знаходився шведський король: він був, як відомо, ще перед боєм ранений; його трусила гарячка, підчас відступу був він здебільшого майже непритомний. И помимо того мусів, після того як Реншельд попав в полон, сам вести армію, бо не мав коло себе жадного Генерала, який хтів би або вмів взяти на себе відповідальність. Бачучи непритомність короля, старший Генерал в арм ії Л євенгаупт н а віть не думав під час відступу перебрати командування3). Фальшиві інформації другої зловіщ ої постати цього відступу Ю ллєикрука теж зробили своє: на підставі ніким неперезірених відомостей підполк. Сильверлєма, набрав Ю ллєнкрук переконання, що перехід швед, війська через Дніпро у Переволочної є можливий, хоч, як пізніщ е показалося, в Переволочній не знаходилося майже ніяких засобів для переправи так о ї значної арм ії4). І все ж таки, навіть ці помилки не ставили шведську армію в безвихідне положення навіть тоді, коли вона, автоматично йдучи все далі, опинилися нареш ті в П ереволочній і могла переконатися про нездійснимість п ер е прави через Дніпро. В півмилі від П ереволочної була ще одна переправа через Ворсклу, біля С. Кишенки й вона стояла ш ведам до распорядимости.г) О" Стилле, ibid., ст. 115; Юнаков (т. IV, ст. 181) нараховує одних вбитих шведів майже в два рази більше. 2) По розрахункам шведського Генерального штаба московського війська в Полтавськім бою було 40 тис.; шведського тис. з загальної кількости шведів в 20 тис. (O tto Haititz, ibid., ст. 142); Стилле приймає меншу кількість шведів: бойову частину шведськ. армії числить він в 13 тис. чол., а москов. армію на 45 тис. (Стилле, ibid., ст. 106). Перів. Юнакові», т IV, ст ) Стилле, ibid., ст. 121, 4) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст. 130. 65 В цей момент, одначе, сталася подія, яка мала далекосяглі наслідки для розвитку подій. Лєвенгауптові й иншим Генералам вдалося вмовити Карла XII. переправитися на другий беріг Дніпра, щоб іти окремою дорогою в Туреччину1). Той самий Лєвенгаупт напросився в головнокомандуючі решти ш ведської армії, діставши від короля категоричний наказ переправитися через Ворсклу та йти кримською дорогою в напрямі на Очаків, що він і приобіцяв. В ніч на 1 липня Карл зі свитою п е реправився через Дніпро, й наслідком цього була капитуляція Лєвенгаупта вже на слідуючий день. Москалі, які показалися в ранці 1-го липня на висотах перед Переволочною, нараховували не більше 9 т. чолов., головно кавалерії, і не могла бути страшними для шведів, у яких залишилася значна кількість доброї свіжої кавалерії. Настрій ш ведської арм ії зовсім не був злий, як це п ереконуюче доводить Стилле2). І все ж таки Лєвенгаупт не зробив навіть спроби поставити опір москов. армії, або прорвати лінію москов кавалерії, або просто піти по над Ворсклою до переправи коло С. Кишенки. Він почав пертрактації з москалями і замість того, щоб вести армію, як йому наказав король, поставив на голосування армії: Чи піддатися москалям на певних умовах чи вступити з ними в бій.3) Відповіді, які приходили з полків, зовсім не казали про те, що шведи баж аю ть капитуляції4) И тільки голосування, переведене серед командантів полків, привело до тих результатів, яких бажав собі Лєвенгаупт: до капитуляції.5). Так скінчила своє життя шведська армія. Карл XII. ніколи не міг простити Лєвенгауптові його поводження і в листі до сестри Ульрики-Єлєонори з 14 грудня 1712 р. писав, що Лєвенгаупт поступив противно наказу й військовому обовязку.6) Отже не Полтава, як це звичайно приймається, але П ереволочна стала могилою ш ведської армії. Т ут загу бив Карл XII. живу силу свого війська й тим самим вивів себе з рядів активних чинників, які могли оружною рукою впливати на події в Східній Европі. Щ асливо п е рейшовши разом з М азепою правобереж ну Україну, опинився він нареш ті в Бендерах, де й почав жвавіїці зн о сини з Туреччиною. 1) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст ; йорів. Соловьевъ, Исторія Россіи 1873,11. Москва, т. XV, ст. 343: Левенгауптъ, видя состаяніе своего войска, не иміьль никакой надежды на усггьхъ сопротивления ; пор. також Ю наковъ, т. IV, ст ) Стилле, ib id, ст 148 й д. 4) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст ) Стилле, ibid., ст. 157. 66 Турецько-московська війна 1711 р. була неминуча з причин, які подаю низче; але поява Карла XII. в в а сальній Туреччині Молдавії безперечно прискорила її вибух. І тут ролі Петра І. та Карла XII. міняються. В шведсько-московській війні був Петро І. більше дипльомат і політик, якого військова діяльність обм еж увалася тактикою оборони держави та ослаблення шведської армії; Карла XII. бачили ми, зате, в ролі стратега, який вів зачіпну акцію, покладаючись в першу чергу на свою армію. Тепер ролі міняються. Карл приймає на себе обовязки дипльомата, який підюжує Туреччину до війни з Москвою, але сам мусить обмежитися ролею простого споглядача, бо не має армії, з якою міг би активно виступити; П етра І. обставини примушують вою вати з ту р ками, і він бере на себе завдання стратега, ведучи н а ступну операцію і покладаючись уоієпз-поієпб головним чином на силу свого війська. Як до цього прийш ло? Нерішуча й непослідовна політика Туреччини, т. б. мовити політика вагання, могла так довго продовж уватися, поки не стали їй ясними наслідки перемоги Петра над шведами. Перш ою реакцією, яку викликала в Туреччині поразка ш ведського війська, було небаж ання встрявати в війну з таким сильним ворогом, як Петро І. Як тільки одначе пройшов момент здивовання й страху, то перед Туреччиною повстало питання, як реаґувати на надзвичайне зміцнення москов. держави. Р езультати п е ремоги царя над шведами чим далі, тим все більше з а грожували турецькі позиції на Сході Европи. Цар ст а вав фактичним господарем Правобереж. України. Маємо цілий ряд документів, з р. про те, що Петро распоряжався на Правобережній Україні як у себе дома, мав у всіх визначних пунктах свої залоги, карав н аселення за зрадництво або просто переганяв його на лівий берег Дніпра, оскільки це здавалося йому потрібним1). Також і я Польщі, з новим приходом до влади П е трового союзника Августа Саксонського, московські впливи надзвичайно зміцнилися. Н ебезпека,яка повставала для Туреччини, як сувоереиа Молдавії, Валахії та Криму, сусідніх з Правоб р. Україною та Польщею, мусіла викликати в неї реакцію. До цього прислужилася звичайно й чужоземна дипльоматія. Карл XII., сидячи в Бендерах, був тим центром, коло якого збирались всі ворож і Мо- *) А. 3. Мьішлаевскій, Сборникт» военпо-исторических'ь матер. (Прутекая операція). С.-Петербургь 1898, ст. 81, ^Донесення М. М. Голещина царю з 24 квітня р. Д'Ьла Каб., Отд. II., Кн. 13, ст. 326^; тамже ст, 229, 253 й т. д.; також Соловьев'ь, т. XVI, ст, 72. 67 сковщині сили1): він вів безпосередні зносини з тат ар ським ханом, мав своїх постійних дипльоматів в Царгороді, спочатку немудрого Нейгебауера, пізніще більш розумного Рунна; на руку йому працював французький резидент в Царгороді Дезайер, І особливо прислужився шведському королю представник Станислава Лещинського, Понятовський, який одночасно заступав й ш ведські інтереси. Також і Орлика заходи не залишалися без впливу2). В наслідок цього запанувала в Туреччині військова п артія: один миролюбний визир летів зі своєї посади за другим, поки нарешті не став великим визирем більш прихильний до війни М агомет-баталджи-паш а і в за с і данню Дивана 20. листопада р. було ріш ено виповісти московському цареві війну3). Всі старання Т олстого, московського резидента в Ц аргороді, щоб не допустити до війни, ні гроші, ні звязок з англійським та голяндським дипльоматичними представниками, не могли вже нічого вдіяти. Чи не характеристично для ситуації, що Фабрис, представник гольштайнського герцоґа при Карлі XII., обвинувачує Толстого в намірі отруїти Понятовського, як найбільш небезпечного протимосковського дипльомата, хоч це не відповідало дійсносте4). Б езперечно був це найменш вигідний для царя м о мент, щоб вести війну з турками. П ерем ога над ш ведами відкривала для нього величезні мож ливосте в балтійських провінціях, і йому ходило в першу чергу про те, щоб як можна скорше використати недавні успіхи над шведами та довести війну з ними до щасливого кінця. Виповідження турками війни перекреслю вало його д о теперішні наміри. Приходилося вою вати. І тут ми стоїмо на порозі того моменту в життю царя, коли він, засліплений успіхами, починає почувати себе дійсним полководцем, заб уває свою стару, о б ер еж ну оборонну тактику й хоче вести наступ проти турків, щоб захистити П равобереж ну Україну та цілковито р о з бити турецьку силу5). Починаючи війну в М олдавії на т у *) Див, відносно цього з мало цитованих мемуарістів W, Theyls, M é moires pour servir a l histoire de Charles XII... à Leyde 1722, 8, ст. 3. *) Zinkeiseti, G eschichte des osm anischen Reiches in Europa. Gotha 1857, т. V, ст. 404; Fabrice, A necdotes du Séjour du Roide Suede à Bender. Hambourg 1761, ст. 42; Ілля Борщак, Гетьман Пилип Орлик і Франція в Записках Науков. Тов. ім. Шевченка, Львів 1924, т , ст ) M ichel K ogalnicean, Fragmens tirés des Chroniques m oldaves et valaques pour servir a l histoire de Pierre le Grand. 1841, ст ) Fabrice, A necdotes, ст. 20; як в дійсностн справа була, про це див. De la Mottraye. Remarques historiques & critiques sur l histoire de Charles XII... par M. de Voltaire. A Londres MDCC.XXXII, ст 35; про заходи Толстого також T heyls, ibid., ст. 3. 5) Пор. Ключевскій, Курсъ русской исторіи. Москва 1910, т, IV, ст. 74. 68 рецькій території, йде він слідами Карла ХИ. на Україні з тією тільки поважною ріжницею, що він в цім поході не виказує його ґеніяльних стратегічних здібностей1). Й о го душевний стан в цей час, можливо, найліпше зр о зу міємо з однієї цікавої реляції цісарського резидента в Москві Otto Pleyer'a, писаної в р. Ріеуег оповідає, як виріс цар в своїх власних очах після побід над шведами, як пробудився в нього ідеал стар о ї византійської імперії, знищ еної турками; з яким пієтизмом читає він, ідучи до ліжка, життя Александра Великого, якого безсмертну славу хотів би сам здобути2). Дійсно, широкі пляни кружляли тоді в голові царя: Молдавія, Валахія, Сербія, Болгарія і Черногора мали бути його сою зниками в війні проти Туреччини. Зн осини Москви з М олдавією, Валахією і австрійською С ербією почалися вже в 80-х роках XVII. ст.3), на передодні війни з турками прийняли вони цілком реальні ф орм и : молдавський, волоський господарі згідні були стати на бік московського царя на випадок війни з Туреччиною й вступу москов. арм ії на їх територію; чорногорці го тові були підняти повстання проти турків, що й зр о б и ли; 19 тис. сербів йшли навіть на зєднання з Петром, к о ли він увійшов у М олдавію4). Перший раз в історії Москви входило славянське питання в гру політичних комбінацій. Петро придбав також допомогу з боку Польщі, заключивши 30-го травня р. союзний договір з Авґустом. Дивна річ, Петро, який завжди керувався холодним розумом, вірив в реальні можливости, які випливали зі славянських та молдаво-валахських симпатій до М осков 1) Порівнання прутського походу Петра І. з акцією Карла XII на Україні, яке має на мій погляд тільки поверхову подібність, зустрічаємо дуж е часто у істориків. Але й сучасникам кидалося це в очі. Так Кайзерлінґ, пруський резидент в Москві, пише в реляції до пруськ. короля з 9/20 серпня 1711 N 27:...lieget es sonnenklahr am tage, dass da man M oscovilt. Seits sich durch das unglückliche Exempel des K önigs in Schw eden nicht warnen lassen w ollen, sondern sich ebenso unbehuttsam und verm essen, ohne vorher versichert gem achte Retraite, in das F eindliche G ebieth enfonciret, und also in dieselbe faute, durch w elche sich der K önig in Schw eden verlohnen, verfallen gew esen, Ihro Zaar (MayJ auch fast ein gleiches tristes sort, als dem Könige in Schw eden vorgestanden, w elchem Sie nur entweder durch die irresolution Ihrer Feinde oder aber auch [:wie es die m eisten vermuthen wollen:] durch schwehre bekauffung des Gross Vezirs entgangen sind [Preuss. Geh. Staars-Archiv, Rep. XI. Russland 22b]. 2) Otto Pleyers Allerunterthänigste Relation von dem jetztigen m oscovitischen R egierungswesen hrsg. u. Ernst Herrman u. d. Т.: Russland unter Peter d. Grossen, Leipzig 1872, c t ) A. Кочубинскій, Сношенія Россіи при ПетрЪ Первомъ съ Южными славянами и Румынами. Чтенія въ Илей. Об. Ист. и Древ. Рос, при Моск. Унив. Москва 1872, ъ. IV VI, ст л) А. Кочубинскій, ibid., ст. 20 # д.; W PW М* ^ p g a ln isea n, І0ід? ст. V Ид. 69 щини; в цей час керувала ним майжё хороблива ідеалізація тих політичних чинників, які мали вступити в гру. И вона його ґрунтовно завела. Як колись не справдилися на Україні надії Карла XII. на своєчасну допомогу польську або турецько-татарську, так і тепер п о казалося, що всі розрахунки Петра були збудовані на піску: єдине реальне, що вдалося зробити, було заключения союза з молдав. господарем Кантемиром (13. квітня р.); волоський господар Бранкован, як тільки ліпше розпізнався в обставинах, залишився при турках; поляки не прислали допомоги, чорногорське повстання залиш и лося спорадичним явищем.1) Війна почалася на весні р. з того, що Петро направив головні сво ї сили на терен ГІравобереж. України, маючи намір війти в Молдавію, а відтіля рухатись аж до самого Дунаю на зустріч туркам. Дунай був в його очах необхідним етапом по дорозі в Валахію, і його оборона мала забезпечити за ним підтримку з боку молдавського і волоського господарів, які в противному разі булиб примушені стати на бік турків, боячись знищення своїх країн і втрати своїх престолів. Чи він думав перебиратися зі своїм військом через Дунай в намірі дати там ґенеральну баталію, невідомо. З його листів видно, що він надіявся, ставши твердою ногою на Дунаю, спинити за допомогою Молдавії турецький наступ з фронту, покладаючись одночасно на те, що Волохи й уяремлені турками балканські славяне вдарять з тилу на загального ворога і причиняться до турецької поразки2). О тж е такий плян, якого основою було попередити т у р ків з фронту, не пустити їх через Дунай в Молдавію й забезпечити Волощину з флянґу, вимагав з боку царя скорого й енерґійного руху. Д о цього спонукували й о го й безперестанні прохання про військову допомогу з боку господарів, яким очевидно недуж е мило було, п е рейшовши на сторону Петра, побачити у себе турків3). В наслідок цих міркувань рішився цар послати наперед окремий кінний 15-тисяч. корпус на чолі з Ш ереметевим, якого завданням мало бути, зєднавшися з молдавським господарем Кантемиром, йти до Дунаю і, звязавшись з волохами, затримати тут турків до приходу головних московських сил4). Згідно з наказом царя 30-го травня р. перейшов Ш ерем етев Д ністер і почав рухатися з своїм корпусом в напрямку на Яси, на зеднання з молдав. госпо- 1) М. Ко а1пісеап, ібід., ст. 43 й д,; Кочубиискій, ібід., ст. 45 й д.; Пор. Голиковъ, т. IV, ст. 243, ст *) Голиковъ. т. IV, ст *) Голиковъ, т. IV, ст ) Голиковъ, т. IV, ст. 22& 70 дарем Кантемиром. Н аперед послав він на допомогу господарю невеличкий відділ Кропотова. Вже на початках походу, не вспів ще Ш ереметев опинитись на молдав. території, встали перед московською армією труднощи, які чим далі, все більш їй дошкуляли. Взагалі похід був організований й переведений в ж иття на диво примітивно. М осковська армія йшла наосліп, не визнаю чись в ситуації, не знаючи сил ні своїх спільників, ні ворога. Не стало ліпше в цьому відношенню й тоді, коли надійшов сам Петро з головними силами. Вже сама підготовка до походу не віщ увала нічого доброго. Правда, в своїх наказах Петро не забував, здається нічого, але вимоги, що він їх ставив Ш ереметеву відносно прохарчування армії на 3 місяці1), були нездійснимі, бо П равобережжя, яке мало його постачати, було зруйновано так, що саме населення голодувало2). Значно гірше стало з запровіянтуванням арм ії під час сам ого походу. Молдавія, яку навідала в р. саранча, не могла дати нічого крім деякої кількости мяса; волоський господар Бранкован мав багаті запаси, але він, як тільки розпізнався в обставинах, передав їх туркам. Не ліпше стояли москалі й що до такого важливого питання як інформації про ті турецькі сили, з якими їм приходилося вести війну. Увага Ш ереметева, як бачимо з цілого ряду документів, зосередж ена була головним чином на тім, що робилося в таборі Карла XII. коло Б ен д ер 3). Д о його послуг стояли навіть шпиги, які вели р о з відку в Б ендерах і, повернувш ись назад, докладали Ш е рем етеву про сили Карла ХИ-го і н астр о ї в його окружению4). Зате потрібні йому відомости про турецьку армію і ї ї сили доходили до нього лише через п о сер е дництво Кантемира і Бранкована, що було дуже зле, бо обидва господарі трималися тактики зменшення цифри турецьких сил, боячись, що москалі взагалі не підуть наперед, почувши про велику турецьку перевагу. Через те повстала у москалів цілком ф алш ива оцінка ту р ец ь ких сил: їх годували такими цифрами як 40, 50, нарешті 60 тис. турків5), в той час як спільна турецько-татарська армія нараховувала в дійсности коло 200 тис. люду (самих турків коло )6). Таке було положення, коли Ш ерем етев рухався в напрямку на Яси. Йшов він дуже Ч Сбор, в.-и. м., ібід., ст. 12, 22; Голиков, IV, ст ] Сбор. в.-и, м., ібід., ст ] Сборникъ, ібід,, ст. 242, ] Сборникъ, ст ] Сборникъ, ст. 123, , 139; Фельдмаршялъ Граоъ Т. П. Ш ереметевъ, Военно-Походный журналъ 1711 и 1712 г. г. С» П етербургу 1898, ст. 44 и 51. [порів ст. 32 и 49]. 6] Соловьевъ, Исторія Роєсіи, б, ХУГ [К874], ст, 85, 71 поволі, так що дорога від Д ністра до Прута заняла у нього б день1), в той час як Петро вираховував, що від Дністра аж до Д унаю вистарчить денних п ереходів2). 5-го червня дійшов він до Прута біля урочища Цецори; 6-го зустрінувся вперш е з молдавським господарем Кантемиром. П остоявш и тут декілька день, рухається він по лівому березі П рута вділ з таким р о зр а хунком, щ оби не дуж е віддалятися від м олдавської сто лиці. Так гає він в маленьких маршах (іноді 2 версти в день)3) якихось 18 день, часом забавляю чись ш арпаниною з присутніми тут татарами й запорожцями, аж до приходу головних сил московської армії4). Ц арського пляну війни він не виконує, хоч від П етра летять один за другим накази, з яких видно, що цареві залежить як раз на тім, аби Ш ерем етев найшвидше рухався до Д у наю 5). Т ака тактика є для царя незрозуміла, і він в листі до Ш ерем етева, писанім 12. червня з дороги до Д н і стра, каже: З'Ьло удивляю сь, что вы т ак ъ оплошно д е лаете, для чего посланы; ежели-бъ такъ сделали какъ приказано, давно бъ были у Д уная 6). Але Ш ереметев, очевидно, не дуже покладається на свої сили і на К ан темира, який щ ойно почав збирати свою армію в надії д о вести її до 10 тис. люду. Він не ріш ається йти на зустріч туркам аж до Д унаю і, підпертий Кантемиром (молдав. го сподарю, здається теж не хотілося ризкувати до приходу головних московських сил), тримається мабуть тої думки, що з однією кіннотою, без значного числа піхоти, не маючи провіянту й не знаючи як його дістати в спустошеній саранчею Молдавії, не варто заглиблятися в невідому й непевну країну7). Також і відомосте, що турки в силі тис. люду вже знаходяться по оба боки Дунаю для охорони мостів, не додають йому духу для рішучої акції8). Поставлений між волею П етра та страхом взяти на себе відповідальність за дуже н е б е з печну наступну операцію, збирає він наради з Кантемиром, зі своїми Генералами, з даним йому царським дорадником Савою Рагузинським, але наслідок залиш а ється той самий: Ш ерем етев стоїть на місці9). Так з а стає його тут Петро, який, перейшовши 19-го червня Д ністер коло Сорок, появляється вж е 23-го коло Яс і, *] В.-Походн Журналъ, ібід., ст ] Голиковъ, IV, ст ] В.-Походн Журналъ, ст. 49. А] В.-Походн. Журналъ, ст. 42 й д ; Сборникъ, ст ] Сборникъ, ст. 24, 25; В.-П оходн, Журналъ, ст ] Сборникъ, ст. 25; також Голиковъ, IV, ст. 240 й д. 7] В.-Походн, Журналъ, ст. 43 й д. 8] В -Походн. Журналъ, ст. 44. В.-Походн, Журналъ, ст, 43 44, 72 таким чином, зєднуй голобну свою армію 3 силами Ш е реметева і Кантемира1). Наступає відповідальний момент: треба ріш ати, як далі вести кампанію 2). Ситуація підчас перебування царя в молдавській столиці закреслю ється досить ясно: в Яси приїжджають деякі волоські прихильники царя, і Кантакузен як їх представник доводить до відома Петра, що на Бранко* вана нема чого надіятися (підозріння що до Бранкована було й раніще у царя); він рішучо відмовився допомогати москалям, мотивуючи свою відмову тим, що цар не прийшов своєчасно у Волощину і тим самим поставив його в небезпечне полож ення.3) Треба підкреслити політичне й стратегічне значіння цієї події: Волощина була тим мостком, через який можна було війти в тісніщий контакт з балканськими славянами, і перехід Бранкована на турецький бік значив, що ворота через цей місток зачинялися. Також і на запровянтуваннє москов. армії зміна становиша Бранкована мусіла вплинути дуж е негативно: провянту не було, і надії на його здобуття дуже маліли після того, як Бранкован рішив віддати свої багаті запаси до послуг турец ь кої армії і одночасно почав перешкаджати москалям в зборі провянту й фураж у.4) З другого боку відомости, які надходили до царської головної кватири, свідчили що найменше про те, що головні сили турків вж е переправилися через Дунай і знаходяться на лівому березі.5) Одним словом, положення було зле, час давно вже упущений, і похід до Дунаю ставав операцією непевною і небезпечною. Що це було так, шо взагалі заглиблення москов. армії в невідомі їй місцевости було кроком дуже ризковним, доводить найліпше ворожий йому табор в своїх міркуваннях про Петрові операції. Гольштайнський репрезентант в Бендерах, Фабрис, довірочна о со ба Карла XII., пише в своєму листі до свого герцога (з *] Сборник, ст 340, В -П оход. Журналъ, ст ] Соловьев, базуючись на мемуарах H a len i a [Leben Peter's d Gr. II, 33] і Moreau de Brasey [M enoiree p o litiq u es I, 22], допускає, що рішення про наступний характер операції впало вже при нереході Петром Дністра, коли на військовій раді німецькі генерали Галларт, Енсберґ, Остей і Берхґольц представляли необхідність залишитися на берегах Дністра, в той час як Петро і російські генерали під впливом ієн. Ренне настояли на тім, що треба йти вперед, [Соловывъ, XVII, ст. 81]. Абстрагуючи від непевности джерел, якими послуговувався в даному разі Соловыв, що він і сам признає, вистарчить зауважити, що Петро самим ходом подій був примушений йти до Яс иа зєднання з Кантемиром і Шереметевим хоч би з огляду на зобовязяння, взяте ним ня себе по договору з Кантемиром. [K ogalnicean, ст ]. Тут вія по сути й міг вперше докладно зорієнтуватися в обставинах Цю думку підтверджує й офіційна реляція походу [Сборникъ, ст. 255]. *] Про ролю Бранкована див. K ogalnicean, ібід., ст ] Там же. 5] Сборникъ, ст, 139, 140, 141, 153; K ogalnicean, ст. 85; инакшо Голиковъ, IV, ст, 247, 73 і?/28 червня р.) отаке: Дехто думає каже він що цар має намір йти аж до Бендер на зустріч турецьк. армії, аби з нею битися; але найбільш розумні та досвідчені скоріще бажаю ть цього, ніж сподіваються та вірять.1) Одначе Петро якраз зробив те, чого не сподівалися і тілько бажали його вороги. Він ріш ився рухатись наперед, що сталося, можливо, під впливом молдав. господаря Кантемира та особливо волоського прихильника москалів Кантакузена, який запевню вав царя, що є ще можливість дістатися до Д у наю і заступити дорогу великому визиру, що буцім-то вагався переходити Дунай2); можливо, під впливом тих перспектив, які відкривалися для його голодної армії в богатій на зібраний провянт Волощині3). Недурно післав він Генерала Ренне з головними силами кавалерії прямою дорогою на Браїлу в Волощині для зібрання провіанту, як подає офіційна реляція.4) Отже фатальний крок зроблено в останніх числах червня цар перейшов з армією на правий берег Прута й почав спускатися вниз, маючи на меті місто Галац на Дунаю як кінцевий на разі пункт руху. Приблизно з тиж день ішла московська армія в кількости 38 тис. чол.,5) але майже без кавалерії, через гірські місцевости, спалений степ і болота і все слабшала на силах, бо не було чого їсти.6) В той самий час турецька армія, перейшовши на лівий берег Прута, зєднавшись з татарами і маючи загалом коло 200 тис. люду, посувалася н азу стріч московському війську. 7 липня москалі днювали в урочищі Станилеш ті і тут вперш е почули про наближення ворога: турецька армія, про яку надійшла нечаянная ведомость (вираз офіційної реляції)7) ґенер. Януса, що йшов в авангарді, знаходилася в б милях від м оскалів в урочищі Фальци.8) Генерал Янус з своїм аван гардом мав завдання не пустити турків на правий беріг Прута, занятий москов. арм ією.9) Ц ього він не міг зр о бити без підкріплень з боку головних московських сил, але цар рішив справу інакше. Дізнавшись з донесення Януса, що перед ним стоять значно переваж аю чі ту р ец ь *] Fabrice, ibid., ст ] СборНИК'Ь, СТ, 255; N. Jorga, Geschichte des Osmanischeii Reiches, Gotha, 1911, T IV, CT ] Сборнинг, ст. 141 і ] СборНИК'Ь, ст ] Соловьев'ь, XVI, ст, 85, 6] Mottraye, Voyage, T. II, CT. 17. (M ottfaye, ЯКИЙ був СВІДКОМ ПОДІЙ, КЯже, що по оповіданням дезертирів під час зустрічі! московської армії з ту* редькою, російські старшини не мали вже 4 дня х л іба/ 7] Сборникг, ст, ] В.-Походний Журналь, ст. 51. *] Голиковт», IV, ст. 250, 74 кі сили і що турецько-татарська кіннота вж е почала переправлятися на правий беріг Прута, забув він, зд ається, про те, що в його ж власні наміри входило не пустити турків через Прут, даби як каже реляція про Прутський похід сія р'ька была между насъ и турковъ.1) Всю свою енергію зосередж ує він тепер на тім, щоб зібрати роспорошені московські корпуси до купи, для чого наказує Янусу, Вейді, Репнипу і Брюсу йти на зєднання з ним у Станилеш тах.2) Таким чином турки дістаю ть свободу рухів, а ініціятива переходить в їхні руки: цар не перешкаджає їх переходові через ріку й сам замісць наступу чи зустрічного бою, переходить до відступу й оборони. З переходом турків через ріку, п ер е ривається і його сполучення з ген. Ренне, так що він має тепер боротися проти турків сам, майже не маючи потрібної йому кавалерії. Вже 8-го мала московська армія цілий ряд сутичок з тур.-татар, кіннотою. В ночі з 8-го на 9-го московська армія, спаливши все непотрібне, почала відступ в напрямі на Яси, цупко тримаючись берегу Прута.8) Характеристично, що й тепер як колись під Полтавою, мусів Ш ерем етев перебрати на себе го ловнокомандування. На його наказ зроблено каре, обози поставлено в середину і таким чином москалі йшли чер ез цілу ніч назад.4) В ранку 9-го відступ був сп о стер е жений і з турецького боку; в цей час турки перейшли майже цілком на правий берег Прута, і позаду залиш а лася тільки тяжка артілерія. Почалося переслідування москалів, головно турецько-татарською кіннотою. Майже цілковито окружена, рухалася м осковська армія, виставивши на всі боки рогачки.5) Д алеко йти не довелося: день був надзвичайно горячий, не витримували знеможені і зголодніді люди й коні.6) Коли армія опинилася 1] СборнИК'Ь, СТ. 255; порів. Mottraye Voyages, В. II, CT. 16; Kogalnicean, ibid., CT ] >\-Поход. Журналі», ст ] Kogalnicean, ibid., CT ] В.-Поход. Журналі», ст ] Про ВСІ ЦІ ПОДІЇ ДИВ. Kogalnicean, ст. 92 й д.; Голиковт>, IV, ст. 250 й д ; В.- Поход. Ж урналг, ст. 52 й д.; Журнал 11. В. [в перек. Бакмайст], T. І, СТ. 381 Й Д.; Mottraye Voyage, Т. II, СТ І 7 Й Д. ß] Цілком реально описує становище моск. армії один з учасників походу майор Lieneman, який їдучи в Берліп [він був з Берліна] розповідає пруськ. резид. в Москві Кайзерлінґові про пригоди москов. армії Він каже:...da aber inzwischen doch die Corps nebst den flüchtigen Tartarn die abgemattete, und so wohl an Brodt alls bevorab an fourage, weil rum besondern Unglück, eine erschreckliche Menge Heuschrecken, auff 12. ganzer Meilen das Grass biss auff die blosse Erde weggefressen gehabt, M»ngell erlittene Moskovill. Armee, so sehr in die Enge und in Noth gebracht, dass selbige sich auch mit der albereits angefaagenen Retraite fast unmöglich würde sauviren können... [Реляція Кайзерлінґа з 23 серп. З верес. 1711, ч. 29. Preus. Geheim. Staats-Archiv Russland ХІ-22Ь]. Теж саме піддержує реляція пруського резидента в Варшаві Лельгефеля (Lölhöffel) з 6 вересня 1711 р., де під час перебування царя [вже після походу] вдалося розвідати подробиці: арм ія НЄ мала 4 ДНЯ хліба Й Т, Д. (Preus. Geheim. Staats-Archiv Rep. Russland XI-22b), 75 в долині, де Прут робить лук, рішено тут застановитися. Це й було те місце, з якого царю вж е не довелося рухатись далі. Воно було вибрано царем недуже вдало: це був так би мовити міш ок1) з опорою на річку, що, правда, давало можливість скоротити фронт, зате ставило м осковську армію в небезпечне становище, бо турки, при їх переважаючих силах, могли попросту скинути москалів в ріку; з другого боку було й те небезпечне, що лівий гористий беріг Прута панував тут над низким правим, що звичайно й використали турки, поставивш и на лівому березі частину своєї артилерії та обстрілю ю чи з тилу царський табор. Загалом, притулення до річки є явище характеристичне для стратегії Петра І. : пригадаймо собі тільки Полтаву! Того-ж 9., не вспів ще цар добре роздивитися на новій позиції, мусів він витримати цілий ряд атак ту р ец ько ї піхоти і кінноти, котрі продовж увалися аж до самого вечора й були москалями відбиті на 10. турки вспіли вже цілком оточити московське військо: на лівому березі Прута проти царської позиції, стояли татари, козаки і поляки, кожний в окремім т аб о рі, як це доводить знайдена мною в Пруському Д ер ж авному Архиві ще невідома й недрукована кар та2); на правому березі знаходилися головні сили турки й т а т а ри; тутж е поміщався великий визир з гарматами, яких у нього було коло 300 ш тук3). 10-го знову почався штурм на московські позиції, котрі навіть не були укріплені4) : очевидно москалі не рахувалися з можливостю довше простояти на місці. Тогож 10 го почала свою роботу турецька артилерія, яка била по фронту царського табору і по його тилу через ріку. П оложення москалів ставало чим далі, тим все більше пекучим. Офіційна реляція походу це прямо признає, зазначаючи, що ні вперед йти, ні відступати через брак провіянту і при худих конях не було можливим5). Не було иншого виходу, як переговори з турками або повна капітуляція. В походнім журналі Ш ерем етева зустрічаємо, правда, натяки на те, що московська армія вже під час переговорів готовилася до штурму на турецькі ш анці; також і 11-го. коли справа з миром не була ще ціл- *] dans une espece de cul-de-sac que form le Pruth... (Mottraye, Voyage II, ct 18); Jorga, ibid., IV, ст називає цю позицію Петра günstige Stellung-. 2] Ким була зроблена карта, не відомо. На неї рукою, здається, голови ТО Д ІШ Н ЬО ГО пруського уряду Ільґена зазначено: Plan des Czaariech. arch Türkischen Lagçrs bey der im julio erfolgten Aktion, worauf der Friede mit denen Turcken erfolgt. [Розмір карти 0,4 8 X 0,4 0 мет.]. Дивись Preus. Geheim. Staats-Archiv, Rep. Russland XI-22b. 3] Ж урн. П. В, T. I, СТ. 387; Mottraye, Voyage, II, СТ. 18; В.-Походный Журналъ, ст ] В.-Поход. Ж ур., ст. 53. Сборникъ, ст. 256j Ж. П, В.г т, I, ст. 388, 76 ком вияснена, постановляла військова царська рада йти в гору по річці П руту1). Все це одначе роблено для прикраси дійсности, щоб оправдати себе, т. б. мовити, в очах істо рії: ситуація гіршала для москалів з кожною годиною і те, що було можливим ще 8-го, 9-го під час відступу хоч і з мінімальним виглядом на успіх, ставало цілком неможливим 10-го, коли московська армія була оточена всіма турецько-татарськими силами s усіма тодішними технічними засобам и війни. В таких обставинах мав сказати Петро, як передає Mottraye : мені тут поводитеся не ліпше ніж моєму братові Карлу під П олтавою. Ф антазія чи ні, на всякий випадок порівнания характеристичне для положення царя й по сути неправдиве : під Полтавою Карл XII. пішов в наступ проти переважаючих московських сил; в подібній, хоч і безперечно гіршій ситуації над Прутом, Петро не відважився дати ні одного наступного бою, хоч кожливо як раз в цьому, коли-б це зроблено завчасно, полягав єдиний можливий військовий вихід з тяж ко ї ситуації. В такім безвихіднім положенню, яке грозило полоном і москов. арм ії й самому П етрові, треба було прийняти якесь негайне рішення, яке давало вихід із си туації. Петро рішився на переговори і 10-го липня, під грім гармат післав свого канцлера Ш афирова та молодого Ш ерем етева на переговори з великим визиром. Х арактеристично, що ще 9-го, під час відступу, була вироблена царем інструкція барону Ш афирову, з якої видно, що цар згоден був піти на уступкн не тільки туркам, але й шведам, що він віддавав останнім всі завойовані провінції за виключенням Інґерманляндії, за яку готовий був віддати навіть П сков2). Ці величезні уступки ясно показували, що цар програв похід. Але те, що програв він як стратеґ, врятував до певної міри як дипльомат. Правда, політика його, яка мала підготовити війну, не була на висоті: майже всі політичні комбінації, на яких він будудував свій похід, показали свою нереальність. Був в й о го життю певний період засліплення широкими перспективами; тепер наступило отверезіння, й при тім п оказалося, що він не стратив голови, хоч й як жалюгідний був його душевний стан 3). Нарешті він знайшов вихід з Ч В.-Поход. Ж ур. ст. 54 і 55. *] Сборникъ, ст ] Щ о до душевного стану Петра, то дуж е цікаво з цього приводу те. що доносить в своїй реляції пруськ. резид. в Москві Кайзерікґ на підставі розмови 3 участником походу майором Лінеманом: Dieser Major weis auch nicht genug zn beschreiben, in was vor bangigkeit der Tzaar gestecket so das er sich auch des weines nicht enthalten können uud schon resolviret gewesen die Armee im Stiche zulassen und sich alleine mit seiner bey sich gehabten Gemahlin zu sauviren welches Er auch wen die favorable entwort von dem Gros Vezir nicht noch zur rechten Zeit angekommen wäre gewlselich gethan dabei aber sich der streiffenden Tartarey unfehlbar exponiret haben würde [Реляція Кайзерл. з Москви з 23 серп. З верес N 29, Рг, Qeh, StftÄts-Archlv RussU XI-22b.J. Пор^в. Kogalnlcean, ст. 95. 77 положення, про що свідчить останній пункт його інструкції Ш афирову, який каж е: Впрочемъ, что возможно, султана всячески удовольствовать, чгобъ для того за щведа не 8'Ьло старался 1). Так і сталося. Зручність Шафирова і зрозуміння ним інтенції П етра допомогли справі, і коли 11-го заключено прелімінарії, то результати їх були такі, що з них радів цілий царський табор: цар ніс тяжкі втрати на півдні, бо відступав туркам Азов, зривав всі фортеці по Чорному та Азовському побережах в першу чергу Таганрог і Троїцьку твердиню, обіцяв цілковито не мішатися в польські справи й не приймати там своїх військ, зрікався своїх претенсій на Провобсрежну Україну; зате не віддавав шведам нічого і тільки зобовязувався Гарантувати Карлу XII. свобідний переїзд через Польщу в Ш вецію. О тж еж в наслідок нещ асливого/ походу Петро мусів зречися всіх проектів, які були звязані з колишнім завойованням Азова, будовою фльота в Вороніжі й т. д. Він ліквідував свої справи на півдні, зате отримав свободу рухів на Заході проти Ш ведів, і лишень Катерина II. змогла зайнятися й почасти вирішити південні проблеми, які не судилось перевести в життя П етрові І. На закінчення, накреслимо ролю Карла XII. в цей другий період московсько-шведського змагання. Сидячи в Бендерах, Карл розвинув енергійну дипльоматичну діяльність, і вона, здавалося, увінчалася успіхом. Завдяки його заходам і його дипльоматів, Туреччина виповіла Московщині війну. Заходи його і його спільників (не заб у ти, що тут не мала заслуга гетьмана Орлика) привели до того, що Україна (козаки Орлика), поляки з табору С танислава Лещииського, татарм й турки заключили союз проти Московшини.2) І всеж таки обставини складалися так, що вони вязали руки шведському королю. Під його патронатом і Туреччини зорганізовано на початку року похід на П равобереж ну й частинно Лівобер. Україну, але р е зультатів він не дав, бо козаків було мало, татари уявляли з себе головну силу й робили що хотіли, грабуючи населення і уводячи його в полон. Татарська нестійність як раз і скомпромітувала справу.3) Щ о так сталося, з а Ч Сборникъ, ст. 27, 2] Див. Переписка и другія бумаги шведскаго кор. Карла XII,, польского Станислава Лещинскаго, татарскаго хана, турецького султама, Генер. писаря Ф Орлика и кіевскаго воєводи, Іосифа Потоцкаго. Чтенія въ Император. Обществ^ Истсфіи и Древностей Росайскихъ при Московскомъ Университет^. Москва 1877, IV, ст [матеріали йпостранные]. 3] Про ці справи маю нові матеріяли з Пруського Держав, Таємного Архиву; див. також Сборникъ, ст. 45, 47, 48, 49, 54, 58, 60, 62, 67, 72, 73; ; В.-П оход. Журналъ, ст : також Чтенія Москов. 1847,1 IV, ст. 1 68; Судіенко, Матеріяльї, т. И, 78 лежало в немалім степені й від того, що Карл не міг виступити активно, не маючи власної армії, яку стр а тив під Переволочною. З тих самих причин примушений він був підчас московсько-турецької війни в Молдавії сидіти в Бендерах, бо не мав в чим грати ролю активного й незалежного союзника турків; з другогож боку, йому, як суверену великої держави, не личило йти під команду турецького визиря, в той час як Орлик на чолі козаків та київський воєвод Потоцький з своїми поляками боролися разом з турками проти москалів. І тут П ереволочна давала себе в знаки. І всеж таки, він почував себе тим політичним центром, вадля якого інтересів в першу чергу велася війна. Це ясно видно з того, як він і його окружения чекали приходу москалів і турків до Бендер, очевидно думаючи, що цар захоче розрахуватися зі своїм старим ворогом, а великий визір прийде його боронити.1) Як ми знаємо, так не сталося. Карлові бракувало зрозуміння того, що боротьба йде зовсім не задля претензій Ш веції, тільки має ґрунтом цілком реальні інтереси Туреччими й Московщини. М ожна собі уявити його душевні переж ивання, коли він почув про переговори, ведені для заклю чения миру між Петром і вел. визирем. Він зар аз же прискакав де турецького табору над Прутом. Але було пізно. Як передає Моіїгауе, вдалося йому побачити лишень хвіст московської колони (це було 12. липня), яка направлялась до дому.2) Відома сцена між ним і великим визирем, де шведський король дорікав останньому недодержання умов, заключених між Ш вецією й Туреччиною що до спільного миру з москалями. В розпуці, як передає той-же Моїкауе, просив він дати йому тис. люду, з якими хотів доганяти москалів, щоб взяти їх в полон разом з П етром3). Йому дійсно бракувало такої, хоч невеличкої армії, але шведськиж військ, втрачених під Переволочною, не можна було вже повернути. З цього приводу треб а сказати декілька слів про т у рецького визиря. Йому закидаю ть зраду турецьких інтересів, продажність й т. д. Щ о великий визир, з нагоди миру а москалями прийняв від них богаті подарунки, в ] Fabrice, ibid., ст. 68; див. також копії відомостей, які надходили у Відень з Бендер й відтіля як додаток до реляцій пруського рнзидента у Відню барона Метерниха до Берліна: з Бендер від 25 і 29 червня нов. ст, 1711 р. (Preuss. Geheim. Staats-Archiv Rep. Russland XI-22a). 2] Mottraye, Voyage, T. II, CT ] M ottraye, ibid., CT. 27; M ottraye, Remarques, CT, 36, 79 цьому не може бути сумніву1). В ті часи й особливо в умовинах турецького життя явище цілком нормальне. Це одначе ке значить, що він зовсім забув про інтереси турецької держави, хоч і міг використати безвихідну на той момент ситуацію Петра в куди спосіб. більш драстичний Туреччина, на основі Прутського миру всеж таки спекалася супрематії Москви на Чорному й Азовському морях і забезпечила невтручання Москви в справи Польщи й Правоб. України (хоч про це дуж е неясно). Для Карла лежала справа інакше. Йому давно т р е ба було-б бути в Ш веції, щоб там організувати спротив ворогам, котрі s h o b почали підіймати голову. Сидячи в Туреччині (а він сидить ту т аж до р.) гає він дорогий час, дає Петрові можливість поставити на ноги стару коаліцію, і все покладає надії на те, що йому вдасться знову підняти Туреччину на війну проти Москви. Даремні надії! Хоч Туреччина й нераз погрожує зірванням зносин з М осквою і навіть готова знову виповісти війну2), то переслідує безперечно не шведські інтереси, тільки свої власні, які полягають в тім, аби Петро дотримався взятих на себе вобовязань відносно Польщи, П равобер. України, Азова й твердинь. Д овгі р о ки відсутности з Ш веції приводять Карла тільки до т о го, що коли він, повернувш ися до дому, б ереться продовжувати війну, то стоїть перед такою переважаю чою силою (як відомо, й Прусія виступила наприкінці проти нього), що годі було від н еї оборонитися. Так приходимо до висновку, що й другий етап діяльности Карла ХІІ-го на Сході Европи скінчився фіяском. Ґеніяльний, хоч й незавж ди щасливий стр атег п о казав себе не таким самим політиком, не дивлючись н а віть на осягнуті з початку дипльоматичні успіхи в Т у реччині. Натомісць Петро як стратеґ, потерпів над Прутом цілковиту поразку, але як дипльомат знайшов він в безвихідній, здавалося, ситуації вихід з положення, зумівши відірвати інтереси турецькі від шведських. Р е зультат був той, що шведсько-московська боротьба (тепер оружна) була знову перенесена на захід. J] Є не одне джерело, яке каже про те, що визир був підкуплений царем і тому так легко згодився на вигідний для Московщини мир (Theyis. ibid., ст. 2 l f Fabrice, ibid., CT. 74; реляції Кайзерлінґа В Preuss. Geheim. Staats Archiv. Rep. Russi. 22b. й т. д.). Цікаво, що Карл XII. і Понятовський в своїх листах до Станислава Лещинського закидають визірю тільки 1 extreme sottise du V isir, sa betise", НЄ обвинувачуючи його В Продажности (Mottraye, Voyage, т. II, ст. 27 і 36); таке обвинувачення вживають вони зате в офіційних зн о синах 43 султаном. N ic o la s Costin, молдавський свідок, непевний, чи дійсно був підкуплений великий визір: піаів on ne sent rien sur 1 a vérité de ce don pecuniare (Kogalnicean, ibid., CT. 122, прим. 2]. 2] Ілля Боріцак про це докладнїще в своїй розвідці: Гетьман Пилип Орлик і Франція*. 3. K. Т. ім. ІІІев. Львів 1924, т , ст, 86 й д. 80 Зачалася російська експанзія на Захід, що в досягла своєї найвищої точки, по якій прийшов великий історичний відворот... Макс Міль. Бернард Шов про Жанну Д'Арк. (З нагоди 500-ліття її мученицької смерти). Гучно відсвяткували Руан і ціла Франція в маю ц. р. 500-літню річницю смерти Орлеанської Дівчини. Папський делегат, примас Англії, кардинал Баурн, прімас Бельгії (наступник Мерсє) і Угорщини, маршали Франції і несчислимі маси народу зібралися віддати шану тій, яка колись ту Францію виратувала і за це неюж була післана на страту. Богато пер писало про чудесну ді^чину-збавительку, та одну з найглибших її характеристик дав протестант і скептик Бернард Ш ов, якому його величезна інтелігенція позволила вжитися в таємниці чужої души і далекої епохи. Подаємо тут деякі з його цікавих думок на цю т е му, списаних в передмові до його драми St. Joan. Товариш і зброї, яких вона привела до побіди, і во роги, яких вона побила, французький король, якого вона коронувала і англійський король, якого корону скинула вона в Люару, всі тішилися в p., що нарешті її позбулися, пише Ш ов. Ким ж еж була во н а? На думку Ш ова вона була дійсно Генієм і святою. Щ о є Геній? Геній, каже Шов, це є людина, яка бачить дальше і проникає глибше, ніж инші, має иншу від них міру етичних оцінок, і досить снаги, щоби надати життя своїм вартостям. Святий це є людина, яка, практикуючи героїчні чесноти, і отримуючи ревеляції від сили, яку церква називає надприродною, надається до канонізації. Історик антифемініст, що не вірить, щоб жінка могла виявити ґеніяльність в области традиційно мужеської активности, ніколи не признасть ваги Ж анни Д Арк. Історик раціоналіст, що заперечує істновання святих, думаючи що нові ідеї можуть прийти нам до голови тільки шляхом розумової дедукції, - рівнож ніколи не зрозум іє постати Ж анни Д Арк. її ідеальний 81 біоґраф мусить увільнитися від забобонів XIX віку, мусить зрозуміти Середньовіччя і римсько-католицьку церкву, і ставитися без упередження до полу, цеб-то мусить дивитися на жінку як на один з двох Гатунків людського роду, не як на особливий рід тварин з своєрідними чарами і слабостями. Голоси і видива, які чула і бачила Ж анна, причинили їй богато клопоту. їх уважалося за доказ, що вона була неспсвна розуму, що була чарівниця (за цеж ї ї й Спалили), аж нарешті а доказ того, що була свята. На світі є люди з такою живою імаґінацією, що коли їх освічує якась ідея, то приходить вона до них як голос, який вони чують, і який не раз походить нібито від якоїсь постати, що вони бачуть. Притулки для божевільних злочинців* здавна займаються убийниками, які довершили свого вчинку за намовою якогось голосу, що наказував їм це. Але ті, що чую ть голоси І бачать видиво, не зав ше е хорі умово, як приймає медичний забобон. Натхнена інтуїція та підсвідомо випроваджені конклю зії ґенія нераз підлягаю ть впливам тих самих оман. Сократ, Л ю тер, С веденборґ, Блвк бачили видива і чули голоси цілком так, як про це оповідають Святий Франціск і Свята Иванна. Візіонарний метод відкриття правди не в ані тр і шки чудесніший, ніж звичайний. Бо про здоровість свідчить не звичайність методи, лише розум ність самого відкриття. Колиб каже Ш ов Питаґор, зявившись Нютонові поінформував його, що напр, місяць зроблено з голяндського сиру, то такий голос очевидно мав би мало значіння. Але колиб імаґінація Нютона була того самого драматичного характеру, що і Св. Франціска, І колиб він теж міг би бачити духа Питаґора, блукаючого в саду і поясняючого, чому яблока падуть до землі, то така омана не свідчилаб уємно ані про вартість теорії тяжіння Нютона, ані про стан його здоровля. Тому, Ж анна мусить бути признана аовсім здоровою людиною мимо її голосів, бо ті голоси ніколи не давали їй жадної ради, якоїб не могла вона почути напр, від своєї матері в спосіб, в який Нютонові прийшла ідея тяжіння. їй давала накази Св. К атерина, ф орм а тих н а казів свідчить, що її драматмчна імаґінація робила фіґлі з її змислами. Але їх зміст, їх розумність, доводять, що Ж анна була цілковито здорова духом, аби прийняти і виконати такі плини, як визволення Орлеану, коронація дофіна і пр. Одна річ, говорити, що постаті, які Ж анна р о зп ізн а ла як Св. Катерину не були Св. Катериною, лише драм, імаґінацією самої Ж анни. Але друга річ замислювати ї ї видива ДО ВИДИВ ДВОХ МІСЯЦІВ, ЩО В ерзут Ь С Я Н е р а З ПЯНОму. Найпростіший ф ранцузький селянин, який вірить в 82 зяви небесних постатей, що помагають смертельнаакам, є ближчи науковій правді, аніж ті м атеріялісти й раціоналісти історики, які роблять з Ж анни божевільну. Коли Ж ан на була бож евільна, то було бож евільне ціле християнство. Лютер, коли шпурляв каламарем в чорта, був не більше хорий, аніж инший авґустинський чернець: він мав просто живішу імаґінацію, а може менше ніж треба зїв чи поспав, оце і все. Зреш тою, чи цей нахил до імаґінації не живе і в нашій добі? Колиб Ж анна родилася в наші часи, її післали би спершу до монастиря до школи, деб вона навчилася лучити натхнення і совість так само з Св. Катериною і Св. Михаілом, як в XV*. ст., а потім основно випробовувалиб в науці евангелія Святого Лю ї Пастера і Поля Берта, які повчилиб її не бути забобонною дівчинкою і позбутися Св. Катерини і инших, як перестарілих мітів. І потім повчили би, що Ґалілей був мученик, а Св. Тереза гістеричка і епілептичка. А за її новими Святими Людвіками і Полями, стоялаб не лише наука, але малпяча цікавість і знання без мудрости, замісць чеснот, яких навчала Св. К а терина. Підставляти сучасні мірила здоровости до тих часів е цілковито неоправдане, робить висновок Б. Шов. Дехто з сучасників уважає Ж анну за романтичну, з перевернутою головою дівчину. І це твердження не дасться обарґументувати. Ж анна, на думку Шова, не була жінкою сліпих Імпульсів, лише розважним політиком. В справах війни була вона таким реалістом як Н аполеон І відгадала ще перед ним велику вагу артилерії. Не думала, що стіни обложеної твердині впадуть від звуків сурм єрихонських, лише як Велінґтон пристосовувала методи нападу до особливостей оборони. Вона-ж антиципувала Н аполеонівське правило, що коли ви по тр аф и те витримати досить довгий ч.іс, не цофаю чись, противник буде змушений уступити: її остаточний тріумф під Орлеаном був осягнутий як раз по тім, як її комендант Дю нуа засурмив до відвороту по цілоденній невирішеній битві. Але, щоб зрозуміти історію Ж анни, мало зр о зу міти ї ї вдачу: мусите так само зрозуміти й ї ї о то чення. Коли ви дивитеся на Середні Віки як на темні віки, коли ви думаєте, що наш світ і технічно, і морально страш енно поступив нагтерід від часу, к о ли спалено Жанну, ви ніколи не зрозумієте, за що її спалили, ані не відчуєте, що ви самі могли би ї ї засу дити на смерть, коли-б в ті часи були членом трибуналу... Ані Марк Твейн ( Янкі при дворі короля А ртура ), ані Ендрю Лянґ, не розуміли того Середновіччя. Як про- 83 тестанти, вони думали собі, що католицькі єпископи, які засудили Ж анну й посилали на огнище єретиків, були переслідувачами, здібними до всяких негідностей: що Дльбіґенці, Гусити 1 Ж иди були люде повні всяких чеснот. Це смішне твердження не дає їм поглянути обєктивно і на противників Ж анни Д'Арк. Так представляють вони собі Кошона, Б овеського єпископа, як б езч е сну людину, так само як і решту її судіїв. Певно, що в трибуналі сиділи політичні противники Жанни, що кождий був судією іп causa sua, але невтрального трибуналу не могло й бути, ні тоді, иі тепер в подібних справах. Чи не такі самі були німецький трибунал, який засу див на смерть Едіт Кевель 1 англійський, який засудив на смерть Роджера К езмента? Кевель, подібно Ж анні була страшенна еретичка, бо в часі війни проповідувала, що сам патріотизм не вистарчав". Зреш тою цеї написи не вирізбили й її приятелі на памятнику, який їй пізніше здвигнули... С удії Ж аннн не були негіднішими від сучасних, вона впала жертвою переслідування точнісінько так само тоді, як впалаби нею тепер. Що тепер в таких випадках розстрілюють або вішають, це очевидно зміна на ліпше. Але що тепер, з&місць довгого розглядання справи на підставі звичайного права, вж ивається к о р о т кої процедури воєнного права, це для пошкодованого зміна на гірше. Зреш тою, в Руані року Б о ж о го 1431 моглаби цілком добре відбутися і тепер над всяким, хто власним правом хоче переступити проведену з а коном лінію між дозволеним і забороненим. З яких причин виступила церква проти н е ї? Тому, що вона претендувала на безпосередні (поминаючи церкву) зносини з Вищою Силою (її голоси"), якої волю і наміри знов таки поминаючи церкву уважала вона за своє право інтерпретувати після власного сумління. Церква, яка засудила за це Вікліфа і Лютера, не могла скапітулю вати перед селяикою з Домремі. Чиж Ж анна не була католичкою? Вона виступала правда проти церковників (gens de l'eglise), це свідчить лише що вона була антиклерикально не антикатояицько настроєна. А на погляд Шова, навіть всі папи-реформатори були антиклєрикалн, бо всі великі закони повстали з незадоволення священством (доминикани, фр&нцискаии, єзуїти). Але твердити, що справа людських душ це не справа церкви, це значило піти трохи далі і переступити через Рубикон. Ж акна як раз зробила цей крок і наразилася ц«ркві. Бо завше так буває, що всі скяті й пророки, хоч часом і трапляються серед признаної гієрархії, переважно с самовибранці або самозванці. Такою самовванкою була й Ж анна. Була єретичкою, але всякий поступ відбувається власне через виступи єретиків, а все 84 нове аби стати пізніше правилом зявляеться спершу як ворохобництво, ж орстоко каране сучасністю... Нема чого підозрівати отже щирість ані її, ані її суддів, які обвинувачували ї ї за зносини з нечистою силою. Вони дійсно вірили в ці зносини. Таж наш освічений вік теж вірить в свої, не менч дивні, чудеса. Тут Ш ов рішучо стає в обороні свого віку проти закидів, що має він менше ф ан тазії, між Середні Віки. Наше століття, каже він, більше ніж яке инше захоплюється ріжними маґіками і пророками, які, не вірячи в янголів, вірять за те в електрони. Коли Ж ан н а Д Арк не була-б спалена людьми, що ділали в добрій вірі, її смерть з руки її судів малаби не більше значіння, ніж землетрус в Токіо, що погребав тисячі молодих дівчат. Тодіб не було ані великої історичної трагедії яка повторяється у всі віки і у всіх народів, ані великої постаті-борця Ж анни Д Арк... Лише нещ аслива ж ертва нещ асливого випадку. Зрозумівш и так вдачу Ж анни та ї ї окружения, переходить Ш ов до самого конфлікту між ними і до його причин. Щ о зробити питається він з правителями, які не хочуть навести ж адної рац ії для оправдання своїх приказів, а з другого боку з людьми, які не розуміють раціональносте тих приказів? Певно, що всякий уряд на світі, політичний, промисловий, домашний, вимагає собі безапеляційного послуху. Та всеж мусить бути якась причина, чому ті накази мають для нас силу авторитету. Дитина кориться родичам, вояк старшині, фільософ двірцевому портерові, робітник інжинерові, без питань, бо вагально принято, що хто дає накази, знає на що їх дає, і не тільки має право, але обовязок їх давати, і ще то му, що в практиці щ одениого ж иття нема часу на вияснення, ні на аргументи. Ця слухняність є конечна для незахитаного й правильного функціоновання суспільного життя. Але... Треба ще взяти на увагу це. Епископ напр, буде без озву коритися королеві, але нехай звичайний дяк відважиться дати йому приказ, хоч би й конечний і розумний, і єпископ забуде на свою повагу і остро скартає дяка. Чим більше є слухняна людина супроти управненої влади, тим більше заздрісно застерігається вона проти давання їй приказів з боку неуправненої особи... Візміть це під увагу і подумайте про випадок Жанни. Вона була сільська дівчина, з владою над вівцями і курками та ще хіба над робітниками її батька. По за селом не мала вона ні поваги, ні влади. І напрасно зачинав вона видавати прикази всім, що стояли в суспільній гіераржії вище від неї: окружению, дядькові, єпископам, Генералам, королеві. Це могло злостити, навіть колнб вона довела раціональність ї ї приказів. Але так не було: уділяючи свої«приказів зфнр несіть не казала Я кажу 85 такiм, але завш е Бог каже так! В таких випадках її уважалося або за післанницю Бога, або чорта. її уважали за першу поки її радам товаришив успіх. І за другу коли їй повинулася нога. О сь так поясню є Ш ов трагедію Ж анни Д'Арк, р о мантику її взнесення 1 трагедію її страчення. А тепер ще кілька слів про комедію ї ї регабілігації. Ц ерква треба їй то признати виявила в справі Ж анни Д'Арк делікатніш е розуміння її Ідеї, аніж держава французька. Папа Пій X признав її благословенною, папа Бенедикт XV* канонизував її. До недавна ще свято Ж анни Д'Арк було тільки святом церкви і роялістів. Для республики повстала отже небезпека, що її противники»монополізують велику історичну постать, чи не першу проповідницю новітнього патріотизму, і рішили запобігти тому. Аби відвернути мобілізацію патріотичних почувань ф ранцузького народу довкола національної героїні- силами, ворожими ресгіублиці, ця остання в 1926 р. видала закон, в якім проголосила Орлеанську Дівчину національною героїнею, а ї ї память ф ранцузьким національним святом, яке обходиться кождого року другої неділі в маю. Повторилося м. б. те саме, що зробила больш евицька Р осія з памятю Ш евченка... Новий приклад, які безмірні труднощі вдолае поконати і над ними аатріюмфувати незахитана воля і беамежна віра одної людини в надприродність сво єї місії... Правда, треба було Ж анні Д'Арк аж так вивести з рівноваги оспалу Францію Середновіччя, що пророчицю викинула до Люарм, аби з цього повстала нова н езалежна Франція. Але з прикладів Кромвеля і Хмеля зн а є мо, що якраз ті, безслідні, яких тлінні реш тки розвію ю ться на чотири вітри, лишають по собі в історії найтреваліші сліди... Володимира Вільшанецька. Денис Сочинський. (Спогад.) Щ е не знаючи особисто, роауміла я його духа, коли нераз звучала на концерті його пісня, Захоплю валася нею, 86 Химерна доля понесла мене з родинних сторін дб Коломиї, та несподівано кинула біля того міста, в якім проживав він так довго. Т ут його всі знали. Я радо вислухувала кождої вістки, єама розпитувала про нього. І коли другі судили в нім людину, спинялись на його хибах, у мене будилась тоді якраз симпатия і співчуття для нього як артиста. Так, він у хибах навіть являвся мені якийсь инший. Знаєте Дениса Сочинського? питаю раз гарно-русявої, старш ої вж е панни. Знаю. Був тут перед роками, Щ о робив? Нічо. Лю бився в мені. Но І чому-ж...? Це легкодуш на людина. Був тоді урядником Н а місництва на відпустці. Відпустка скінчилася, а він не годен був виїхати звідси аадля мене. Так втратив становищ е: ми розійшлися. Т епер прож иває у нужді... Чиж-би инший артист міг аж так любити, щоб нараж ати своє м айбутнє? Бачили коли Сочинського? питаю иншнм разом старш ого добродія. Бачив, або щ о? Який він? Всміхнувся підозріло: От, сіромаха. Не внає ваги гроша та й бідує. Наколи надпливе свіжа ф льота, то пускає з другими, а як нема ні сотика, б ез чобіт волочиться. А як м истец ь? Не можна скавати, гарно пише. Так що-ж з т о го... Замовк, але аж заб огато сказав мені: П ускає з другими, думала, це не самолюбство... Л егковаж ить гроші, це не матеріялізм. Має відвагу без чобіт вийти иа вулицю... В кождім разі це щ ось не буденне. І чому то не постаратись о яке становищ е? говорив добродій далі. Я не відповіла, хоч знала. Н авіщ о? Але я його розуміла. Він не мав хліба, хоч вільні до творення хвилі я мала хліб, та на писання часу не ставало. Я так розбивалася об тяжку, буденну конечність. Ми запізналися ближче щойно тоді, коли покійний Січинський до одного мого вірша [ Я тебе люблю ] скомпонував музику, та прислав мені рукопись з короткою присвятою. Було це зимою, 1908, р, гар ш м, моро- 87 зистим райком, в ту пору, коли я переж ивала вже втр а ту всіх мрій молодости. Січинський відразу станув на становиа^у щирого приятеля. Почалась переписка. Мені мило було поговорити про мистецтво 8 людиною, котра йому ціле сво життя віддала, і я подякувала Січинському радісним щ и рим листом. В недовзі надійшла відповідь. Вірш Ваш писав він з Лапшині коло Бережан, де компонував Роксоляну такий собі безпретенсіональний а щирий та сердечний, припав мені до душі незвичайно! А по докладиійшім вчитанню в него, [але пощо псевдонім?] прийшов до пересвідчення, що менше більше однакова наша доля І Тож я сердечно дякую Вам за спосібність компонования музики взглядно перекомпоиовання тексту [так понимаю композицію до слів]. Бо скаж у правду що до нинішних після иайновійшого напряму плодів поетицької музи у нас, якось не могу переконатися! Вкінцм побачила я його. Це було останнього сер пня того самого року. Зденервована, ф ізично хора, вер нула я в полуднє зі школи до новоианятого мешкання у одної вдови Польки. В кухни вже, її своячка, молода, нічеґовата", як казав небіщик, панна стрінула мене жартовливою усм іш кою : А гарно! тут якийсь пан допитував за вами! П ан? дивувалася я хто так и й? Не знаю. З Б ереж ан здається. Ага! що к азав? Казав, що прийде по обіді. Негарний... промовила, скрививши губи, старша пані. І так якось одітий... докинула молодша. Я глянула на них з докором... Нарешті, по першій увійшов. Меткий, нервово рухливий, старший вже. Н ази ваю ся: Денис Сочинський! говорив голосно 8 порога, обкидаючи мене скорим поглядом. Ми посідали. Я безцеремонно приглядалася йому: Чи-ж це справді Січинський? Наша бесіда, що з початку рвалася, поплила відтак бистрим потоком. Його влучні спостереження та велика інтелігенція артиста, неначе дорогі жемчухи блискали у ній хвилями. Ми говорили як давні, добрі знайомі. З нервовою скорістю перескакував він з теми на тему. О повідав про концерт недавній в Береж анах, про великі пе- 88 m рєпони, які мусів поборювати, про недостачу розуміння штуки та артистичної культури в нашої суспільносте, та про своє хоре серце... Мене там ніхто не розуміє сказав зі сумом навіть вона... [остання любов артиста, меш канка Б е р е жан] далека духом від мене. Позвольте пера сказав нагло, вишлю до неї картку. Засів коло столика, що закинений часописами сто яв під вікном, взяв перо в руку. Писав, а я думала, що належить до того типу, який німецькі жінки lieber Kerl прозиваю ть... Доииш іться, попросив. Я дописалась. Мені час було до праці, до розпочатих вписів, бо третя година наближалася. Він проводжав мене. По дорозі опустив його веселий, штучний мабуть настрій. При фіртці розпращ ався. Не забувайте за мене, пані! Не забуду! сьогодня вертаєте? Сьогодня. До Береж ан? Ні, до Львова. Вона там поїхала до тети. Се була наш а перш а і остатня у ж иттю стріча. Я вичитала в часописи, що Січинський помер, не скінчивши опери, дня 26. мая р. в Станиславові, в підряднім, жидівськім готелі у нужді. Слова його листів, які він писав до мене, то докір цілому народові, котрому служив він. Бо народ той має велику пошану для сезонових, розреклямованих співаків чи віртуозів, але чи має для Сочинського? 89 Євген Юлій Пеленськнй. В погоні за сенсом поезії. [ФРАГМЕНТИ.] І. Так і бачиться мені: знова виростає із темінів незрозуміння й занедбання, з мряки сірої буденщини, до висот недостижимого ідеалу мистецтво. Чому оцей ренесанс мистецтва, й з окрема літератури? Чому знова вибивається на чільне місце воно силою свойого значіння й престіжу, рівне хиба ролі поезії, мистецтва, фільософ ії й рел іґії в клясичному с в іті? Не будемо дош укуватися причин. Бо можливо, що вони е льоґікою вічною мандрівки людини до ідеалу. Можливо, що вони є льоґікою ж агу чої любови контрастів, що иноді стрясаю ть основами світу. Можливо, що це є льоґіка іраціональних підйомів лю дського духа. Все це можливо. Та ледви чи можливо пояснити собі це так, як зробив би це неодмінно бл. п. Вольтер, чи инший жрець бога-розума. Думаю, що ці глибокі причини глибоких процесів можна лише иноді відчути, лише иноді доглянути їхні обриси очима інтуїції. П овтаряю : лише иноді і не кождому. Але можемо сказати кілька слів про факти. Не є вони нічим иншим, як слабою відбиткою ворушення Ідей, тінню, та проте промовляю ть нам до інтелекту. Бачимо й обсервуємо ф а к т и : вічну й пристрасну боротьбу розуму й чуття в нас самих і в цілих століттях внаної нам історії, літератури й псевдолітератури боротьби, що розшаліла від сотки літ. По пригнічуючій і низькій добі раціоналізму, прийшов блискучий контраст, романтизм відродження чуття. Прийшов, як усе приходить контраст: як усе приходить день після ночі, як усе півбог Геракль упаде ; о ніг слабосилої красуні; як слабосила дівчина сухітниця стрясеться цілим єством, зашаріючись хоробливими румян^ями, читаючи про перемогу Ліндберґа. Німецька романтика пише Оля Гансон є бун том Германського духа проти ґалійської інвазії. Вона остро протиставила чуття розумові, гарну поезію хосенній прозі... Психольоґія письменників XV*!!!. в. і збудований на її основах суспільний лад основується на матеріялістичній і абстракційній мислевій штучці, що в дещо аміненій формі служить за підклад сьогоднішньому соціалізмові; ці письменники злучили цілу суму лю дського 90 роду в п^вну кількість до себе подібних одиниць, нейдчеб-то всі були виточені після одного взору, а на дні цього ґруповання абстрактних одиниць лишався дивний осад, що йому дали дивовижне, неприродне ймення: з а сада рівности. Письменники французького клясицизму... представляли шановній публиці людину, яко не надто складну машинерію, яку водили по своїх драмах, новелях... неначе воскові фіґурки в шкляній шафці. Ясно й виразно розуміли це, що бачили, але це було життя, що плило на поверхні. Німецькі романтики подалися глибше і знайшли там на причуд буйну рістню; мрякою окутаний бік лю дської вдачі, повен загадок і ухилів, почали добувати на верха; відкривали оцю велику лучбу, що вяже чоловіка з матірю природою; шукали звязків між одиницею та ї ї минувшістю і будучністю, шукали того, що лежить поза ї ї земним життям..."1) Здавалося, що романтизм побідик. Але ні І У фільософ ії ще небуло чути ні Ш опенгавера, ні Ш тірнера, ні Нічшого, ні Б ер ґзо н а. Л ітературна критика й надалі хотіла бачити в поетові ненадто складну машинку. В світі зароїлося від всякородних спеців, що цілий космос хотіли кинути під ноги новому богові, якому ймення повний, півповний чи пролетарсько-порожний шлунок. На арену літературної критики виступив Тен, вірний син В ольтерівських традицій і гукнув на ціле горло: поет є випливом раси, доби і середовища. А світ, зокрема так зв. науковий світ, що навик до ріжних формулок, скоро повірив. Повірив, що письменник це ніщо инше, як часове х, яке легко й без реш ти відкриємо, якщо підставимо знані вартости під рівнання : х = а [ Ь ) с. Гарно, науково і... невибагливо. А коли Онкен у своїх Основах наукової критики виступив проти матеріялістичного шабльонування Тена, коли рішуче заперечив його міркування, науковий світ, небагато думаючи, видав осуд: це учень Тена Iм І так, різкий протест проти павперизації духа, проти зводження його всесторонности до схолястичного розуму, лишився на папері. В життю, розум далі намагався усьому верховодити. Учені не лише виголошували чудові сентенції на найбільш дивовижні теми, але й узяли під мікроскоп... поезію! П равда, заскочила їх певна дрібна обставина, якої перше чи не було, чи не добачували. От просто давніще всі, що любилися в численних повістях і новелях, неодмінно в останньому розділі вінчалися. Або, остаточно, коли б атьки не дозволяли, то героїня не виходила загалом заміж, Ясновиди й ворожбити, 91 але мандясала до монастиря. Тепер не те! Ні звідси, ні звідти якийсь В ертер стріляє собі в лоб, або й сам автор без милосердя пересилає Вікторію на тамтой світ у хвилині, коли саме могла вона найбільше любити й... н а віть повінчатися. І ще щось зауваж или шановні акад е мики : от давніще література була така благородно-моральна, що хоч із проповідниці читай, виступали в ній самі королі й Графи, а тепер і моралі тако ї не має, і г е рої ке такі стали. Відразу присудили: перш ціль мистецтва була утилітарна, вона мала принести хосен правді, служити моралі. Тепер штука для штуки. І посунулися далеко і вчені, а з а ними п о ети : Fiat ars, pereat mundus I Та булц це ніщо инше, як нова спроба пояснити розумово ціль штуки, иншими словами намагання глухого, збагнути красу музики. Намагання глухого, що не чув ні одного звука, але під мікроскопом оглядав рухи пальців пяністки... Сам-же романтизм, коли критика попустила віжки, покотився по ховзкій дорозі експеріментів у роді бабрання в людському й, що в результаті дійшло до патольсґії, чи радше до психопатольоґії. Дорога від По до Достоєвського, або, в куцому маштабі, від Пшибишевського до Винниченка. Можна (не без рації) сказати, що це не література, а матеріали для дослідників психопатольогії. Всі типи там божевільні, збоченці і злочинці, алькоголіки й сифілітики, всі проблеми це заінтересування, почування й пристрасти цього рода людей. А що письмемиики робили це вміло й дотепно, то вчені аж ахнули з подиву;.. Щ ойно тепер зачинали блище додивлятися до життя. І показалося, що воно іраціональне. Але показалося, що цей чи инший твір, що є малим фрагментом життя, має якусь свою льоґіку, якусь причиновість фактів і подій. І знову впав присуд: Тому, що життя є іраціомальне, завданням літератури Є ВИЯСНИТИ ЙОГО. На ОСНОВІ ЦІЄЇ ДвфІНІЦІЇ-ДІЯҐ~ нози повстала нова рецепта літературного твору: Кождий літературний твір повинен мати свою внутрішню льоґіку, (якої в житті нема). Всі ф акти й події й психіка осіб мусять бути приноровлені до цієї внутрішньої льоґіки твору. Ж иття є іраціональне*. (Ж иття одиниці). Це о станнє зважилися сказати академії, що за кількадесять літ успіли вислухати декільки відчмтів Ш опенгавера, Ніцшв й Б врґзон а, що всщли побачити такий переконую чий ар гумент, як світова війна, що сама без льогічної причини була причиною смерти 12,000,ООО^людей. Та й це вже уступає. Поволн починають розуміти, 92 що штуки не можна льоґічно розуміти; що чимось безсенсовним булоб дош укуватися ту т сенсу. Л ітература, ш тук, без льоґіки. Мистецтво це вияв патосу, и це треба відчути. Перекладатиж мову чуття на мову розуму річ принайменше... мало дотепна. К. Стрийський. Магатма Ганді і його противники. Рух, який повстав в країні з людей, не є дрібничка, над якою переходиться до порядку денного. Особливо, коли територія тих міліонів творить майже окремий континент, яким є Індія. Признаним речником цього руху е М а гатма Ґанді, пророк з двома обличчями: проповідника»непротивлення злу і Месії з мечем в руці. Ким він е, та своєрідна постать збунтованої Азії? Могандас Карамчандо Ґанді родився в 1869 р. в Порбандарі в Західній Індії. Його батько довгі літа був першим міністром в державці Катяварі, при малім орієнтальнім дворі. Замолоду був це хирлявий хлопчина, в школі нічим не відзначався. Коли мав 13 літ, заручено його після індуського звичаю з дівчиною, молодшою від нього. 19 літнім юнаком поїхав він до Англії етудювати право. Подоріж відбулася по великій суперечці з батьками і з кастою. Бо Індусам заборонене перепливати океан, до тогож Англія уходила за країну великих спокус. Нарешті мати дозволила йому подоріж, лише мусів він їй урочисто присягнути, що стримається там від меду, вина і сексуальних зносин. В Англії регулярне життя і добра їжа спричинилися сильне до поправи його здоровля. Тамжеж знайшов він коло добрих знайомих і виховався в англійських звичаях. Тамжеж виробив він свою фільософію веґетерянства... Скінчивши іспити і діставши степень баристра (адвоката), Ґанді в 1891 р. вертає до дому, аби виступати при Найвищім Суді в Бомбею. Але праця пішла йому кепське. Він мав знання, але заскромний й несмілий для свого фаху, мусів покинути адвокатську карєру. В 1893 р. доля закинула його в Полудневу Африку, де він мав боронити справи індуських купців в Наталії і робітників. Тут він пробув двацять літ і знайшов себе, Адвокат,, що не вмів мудро 93 оборонити жадної справи, виріс тут на народнього трибуна, з яким мусіла числитися найвища влада. В перш виступає він в Трансваалю організатором величезної демонстрації, яка мала успіх. Як популярний і знаний провідник, вертає він де Індії. Ще в Африці заснував він був оріґінальну кольонію Твлстовська Ферма, а повернувши до краю, селився в Ахмедабаді, великім місті, повнім пряділень. Тут він став осередком всіх незадоволених, занятик в ціх прядільнях і в плянтаціях індіґ, боронячи їх справ в ріжних анкетових комісіях. Трохи пізніше він сформулував робітникам свої чотирі правила страйку: 1. не уживати насильства, 2. ніколи не непастувати страйколомів, 3. ніколи не приймати милостиню, 4. витревати, як довго страйк не тревав би, заробляючи під час нього на хліб иншою чесною працею... В розрухах, які вибухали в ріжних частинах Індії, Ґанді грав велику ролю. Але по масакрі в Джалянвалі-Баґ, де забито 400 демонстрантів, він стає льояльним до Англії аж до 1920 р. В цім році, по смерти індуського лідера Льокаманії, зайняв Ґанді йог місце, висуваючи нову програму нонкооперейшен (відмовлення співпраці з урядом). Спершу він звернувся до урядників і богатших земляків. Але це були реалісти. Тоді до студенства, пропагуючи засновання національних вищих шкіл. Студенство зустріло його клич з захопленням, але нові школи не можна було заснувати протягом кількох днів. Бракувало ресурсів і програм, а невміння практично охоплювати проблему, привел до фяска цілий рух. Тоді в 1921 р. Ґанді висунув нове гасло бойкоту англійських товарів. Але коли рух прийняв несподівані форми, коли полялася кров і тисячі повандрували до вязниць, це перелякало Ґанді. Моментальна невдача руху була для нього доказом, що його нарід не дозрів до свободи. Він проголосив пятиденний піст, а потім гасло цивільного непослуху. Не платити податків, не коритися праву, (сюди належить і кампанія за самовільним черпанням солі), взагалі не виконувати обовязків горожанина. Тоді уряд казав його арештувати. Процес Ґанді був єдиним в своїм роді видовищем. Це був спір двох собі абсолютно протилежних ідеалів, з яких кождий був представлений безінтересовними й шляхотними осібняками. Засуджений в марті 1922, Ґанді був випущений в січни В 1929 він знова встряває в політику. Англія готова була привести Індію в становище Домінії. Індуси приймали цю концесію, лише жадали її здійснення в тій хвилині. Події останних днів у всіх у памяти, аби повторяти їх тут. Розбиті переговори між англійським урядом і Ґанді, по конференції круглого столу" в Лондоні, піднято на ново... Рух, зачатий Ґанді, мимо його блискучих успіхів і широти, не ворожить скорого успіху, бо напотикаеться на ее 94 личезні труднощі. Індія не є цілість. Індуси і Могаметани Протягом С0Т0К літ ворогують між собою. До цього треба додати побоювання та інтереси могутних князів, володарів т. зв. native states, і 50 міліонів паріїв, нетикальних (untouchables), яких уважають за негідних дотику пануючі касти в Індії, які стоять на чолі визвольного руху. Що до Мусулман, то й вони стали на ворожій до Індійського Національ. Конгресу позиції. Всеіндійська Мусульман. Конференція висловилася проти ультиматуму англійському імперському урядові, хоч і за зрівнання Індії з домініями. Так само висловилася індуска Ліберальна Федерація поміркованих Індусів, яка відсепарувалася від Ґанді в своїй тактиці, хоч і не в програмі (домініяльн. статут). Ще до становища так зв. нетикальних, то з ними справа така : в Британській Індії кожда четверта людина є раб. А разом є їх аж 50 міліонів паріїв. Сістему нетикальности (Untouchability) запровадило в прадавні часи Браманське духовенство. Нетикальний е в Індії гірший від пса. Він не сміє дотикати поживи індуса, ні його одежі, ні пити воду з того самого джерела, ні посилати дітий до тої самої школи, ні судитися в тім самім суді. При зустрічи з тим, хто належить до касти, мусить такий парія звертати з шляху, щоб його нечиста тінь не впала на Індуса. А коли говорить з останнім, заслонити уста, щоб його нечисте дихання не заразило повітря. Йому заборонений доступ до всяког заняття, яке не уважається за понижуюче. Американка, отже центральна, місс Майо в своїй нашумілій книзі Мати Індія (M issm ayo,m other India) докладно описала світові цей стан і через це стягнула на себе велику нехіть індуських націоналістів. Описує вона м. и. місцевости, що задихалися у власнім бруді через те, що з якоїсь причини нетикальні" парії відмовилися доконати чищення міста, а Індуси не хотіли зробити тої роботи. В іншім подібнім випадку, мешканці залишили старе селище і перенеслися на инше... Ці факти свідчать про велику пиху кастовців в відношенню до паріїв і про погорду до них. Вониж поясняють факт, чому нетикальні опинилися в на перший погляд незрозумілій опозиції до автономистів. Ґанді не міг не бачити неморальности того стану річей і колись писав, що Індуси мусять в соромі хилити голови поки істнує ганьба нетикальних І в другім місці: Ми не будемо здібні здобути самоврядовання (Swaraj), поки не звільнеме з рабства пяту частину людности Гиндустану. Ця реформа має бути доконана перед здобуттям самоврядовання (N. Gandhi, Young India і Freedoms Battle). Але коли боротьба за автономію вступила в стадію актуальну, Ґанді змінив свої погляди. В своїх маніфестах до нетикальних, він радив їм чекати завтрішнього дня, не уживати проти кастовців метод, яких він сам уживав проти Англійців і жда 95 ти, аж буде виборений Сварадж*, а тоді, певно, наступить духово зміна в становищі більшости до нетикальних*... За меншістю нетикальних" унялися Англійці. Передусім ріжні християнські місії, так що тепер християн Індусів начислюється від 2 до 5 міліенів. Ці місії принесли їм науку Христа, яка засадничо не визнавала поділу людей на касти, принесла гігієну здоровля, науку писання і читання й почуття власної людської гідности. Не дивнота, що ці парії що не мають ні преси, ні послів, що представляють собою незорґанізовану масу, для якої нема місця у визвольнім русі їх країни, скептично ставилися до цього руху і горнулися д їх далекої опікунки Великої Британії. Коли в 1922 до Індії приїхав князь Велський, нетикальні стрічали його 9 ентузіязмом. Це очевидно викликало різкий відпір зі сторони сторонників Ґанді, які твердили що Англійці нагло відкрили нетикальних, аби спричинити клопоти Індії. Як бачимо, історія повторяється: ми на собі знаємо, що й нас відкрили раз Австрія, раз Німці, то ще хтось, із спеціяльною метою комусь докучити домаганнями народу, які не мають оправдання... Не визнаючи за нетикальними права апелювати до Великої Британії, свараджисти з другої сторони, як це зробив Ґанді, не вислуховують їх жадань про знесення їх негідного стану. Історія Індії занотовує вже випадок, коли депутація нетикальних, з подібними домаганнями, була відправлена Магатмею з нічим, по дорозі бита кастовцями... Ця проблема відчиняє двері до ширшої чи ті подекуди нелюдські відносини, які тепер панують в Індії (от як ті нетикальні ), не стануть ще незноснішими, коли Індія позбудеться всякого ушляхетнюючого впливу білої раси? Тим більше, що справа нетикальних не є лише одинокою, сутв-індуською, болячкою Індії. Недавне та сама пані Май опублікувала нову свою книгу (Katherine Mayo, Volume two, Jon Cape, London), в якій вказує на другу страшну пляґу Індійської цивілізації на передчасне віддання заміж дівчат. В 1928 р. повстала комісія з 9 Індусів і 1 анґлійки-лікарки, яка занялася цею справою і видала, обговорений в книзі Майо, свій звіт ( Age oi Consent Commitee ). З цього звіту виходить, що індуських жінок перед 14 роком, а перед 9-м заключають гюдруже, я к е буває сконсумоване. Які наслідки має це для стану здоровля і моралі в Індії, не тяжко відгадати. А треба зауважити, ще хоч Ґанді й свараджисти осуджують цей стан, але як і в справі нетикальних для його зміни практичного нічого не роблять. В програмі Конґресистів-Самостійників, теж нема згадки про усунення цих болячок... В недавній своїй статі (в Daily Mail, 20. IV.) Лорд Ротермір підрахував, щ в Британській Індії, за виїмком так зв. туземних держав, є 119 мільон. Індусів, 60 міль. Му- 96 зульман, 44 нетикальних і кол 3 міль, християн. Отже Ґанді претендуе, що лише він і його свараджисти мають в и- ключно право представляти Індію. Иншими словами,-що 107 міль, людей ріжних визнань і рас мають підлягати волі майже такої самої бо 119 міль. кількости Індусів. І то, коли принята під увагу (що ще не є фактом), щ всі Інду-. си ідуть за Магатмою Ґандім. Ясно, що це страшенно утруднює оправу свараджу. А рівнож факт, що Ґанді не е загально признаним провідником Індусів, Улюбленою постаттю останних стає помалу Пандит Явагарляль Негру, екстреміст. Рівнож велика проблема є, що станеться з Індії, колиб як то жичуть екстремісти Англія з неї забралася. Тепер індійська армія складається (на людности) з британських військ і з ту земних, під командою британських старшин. Ця ото жменька має не лише утримувати порядок в середині величезного півконтиненту, але й боронити його на вні коли пів Азії є в вогні, коли російська небезпека (не тілки для Ані'лії, але й для самої Індії) загрожує не лише з Північного Заходу, як досі, але й зі Сходу, особливож по збудованню Турк-Сибу і з проникненням большевиків до Монголії і китайського Туркистану. На разі між Ґанді і віце-королем Ірвіном (тепер його змінив Вілінґдон) наступило перемиря на підставі умови в Дельги з дня 3 марта. Переговори ідуть далі. Ґанді має удатися до Лондону. Тепер він знова заявляє, що не є ворогом Вел. Бриганї, що не хоче спричинити розливу крови, та що не думає, в інтересі власників Бомбейських пряділень, стреміти де знищенння Лянкашіра. Мимо завзятої опозиції всякому порозумінню з боку Черчіля, цеї, як кажуть в Лондоні, людини of Imperial courage, порозуміння можливе. Того хочуть і лейбористи, і ліберали з Ллойдом Джорджем і к нсерватисти з Болдвином. Базою переговорів має бути рапорт комісії Саймона (Indian Statutory Commission). В інтересі як Англії й Індії, так і цілої Европи е, аби переговори допровадити до бажаного кінця. Бо уступлення Великої Британії з Індії тепер, серед неполагоджених внутрішних межинаціональних конфліктів і при повній непідготованосте туземців до оборони країни, значилоб повстання над Індійським океаном другого Китаю, країни хаосу і війни всіх проти всіх... 97 Др. Лука Луців. З літератури завойовників. (Українські переклади Стівенсона, Конрада і Велзе). Навіть найбільші літератури не можуть сьогодні обходитися без перекладів із чужих письменств. Міжнародня виміна культурних дібр це нині найважніша умова всякого розвитку, поступу вперід. Молодші, менші літератури ніколи не зможуть з успіхом конкурувати з чужинними могутніми посестрами, поки не присвоять собі того всього, що є найціннішим в літературних скарбницях світу. До світової війни українська інтелігенція пізнавала чужинні твори в московських або польських перекладах. В останніх роках положення настільки змінилося, що треба вдоволювати читаючу публику вже українськими перекладами світових клясиків. Справа ця вельми важлива не тільки для публики, яка в цей спосіб, основно українізується, бо всі свої духові потреби заспокоює в своїй рідній мові. Зникає раз навсе тип дво чи трьох мовної людини, на чім найбільше терпіла таки українська культура. На добрих перекладах із чужинних літератур виховується не тільки літературний смак читаючої публики (також молоді літературні сили можуть тут багато скористати), росте й буяє рідна мова, бо її нагинається до вислову найглибших почувань серед найріжнороднішого оточення; письменники мають змогу пізнати письменницьку техніку найбільших майстрів слова. Тож при перекладах треба вважати на те, чиї твори присвоюється рідній літературі, застановлятися над вибором не тільки поодиноких письменників, але й цілих літератур. У Чехів, вже в повоєнних часах, широко дискутовано над тим, щоби широку повінь перекладів із німецьких авторів заступити творами англійсько-американського світу. Стараючися зглибити причини виграної чи програної у світовій війні, президент Масарик критично оцінює духа літератур головних воєнних партнерів, бо література, це зеркало народу. Здається, що найменше в нас перекладувано твори того народу, який ще й досі є володарем світу. Належить щиро привітати те явище, що в останніх роках і в нас.відчули потребу пізнати в українській мові твори Джека Лондона, Конрада, Велза. Та при перекладах важливий не тільки вмілий вибір. Невдалі перекладні твори приносять більше шкоди, ніж користи. Мистецький твір робить вражіння не так самою ідеєю (на те вистарчала би наукова розвідка або часописна стаття) як своїми мистецькими засобами і тому не вільно перекладачеві ними нехтувати. З мистецького боку ціннішою 98 буде добра свобідна перерібка, як невільничий вірний переклад, який насилує рідну мову і затирає образність мови оригіналу. Авантурничий чи пригодницький роман це не новина для англійської літератури. Саме цього року минає двісті літ, як умер Даніель Дефо, автор славнозвісного пригодницького романа Робінзон Крузо. Та найкращий взір такої повісти дав нам Роберт Люїс Стівенсон ( ). Робінзон Круз мусів своєю енергією поборювати природу на незамешкалому людьми острові, а герої Острова з закопаними скарбами 1) перемагають ще й сліпі кипучі людські пристрасти. Стівенсонові герої це відвалені, очайдушні, неустрашимі оптимісти, яким тільке море на гадці, це людські собаки, морські старі медведі, які зробили те, що англійської мвр'ської сили так усі бояться. Всі вони старі буканіри Сільвер, Пю, БенҐун, Флінт, Морґан, Дік які пливуть до незнаного острова й шукають незнаних скарбів їдять як коні і сплять як колоди, живуть без вигоди й кождої хвилі жде їх шибениця та вони не тратять гумору, життєрадісно сприймають усі удари життя, бо відчувають радість того, хто відкриває незнані землі, бо знають, що ті, які гонять за щастям, звичайно мало спускаються одні на других*. Джім, д-р Ляйвезі, капятан Смолєт, сквайр герої джентльмени, не піддаються противникові, хоч знають, що по своїй стороні мають лиш шістьох дорослих мужчин проти девятьнацятьох по другій стороні ; бо вони, оті джентльмени, розуміють те добр, якого дізнається тоді, коли сповниться свій обовязок. Стівенсон уміє до свойого твору причаровувати: снує чудове мереживо буйної уяви тоді, коли водить читача п розкішних південних країнах, або коли з драматичною напруженістю, з реалістичною вірністю, змальовує поодинокі сцени та розвязує ваплутані страшні пригоди і загадочні події. Можна би думати, що в пригодницькій повісті самі пригоди затемнюють малюнок характерів, та так не є, бо психольоґізм, це одна із перших прикмет автора Острова з закопаними скарбами. Його герої так вірно змальовані, що ять перед нашими очима немов живі. Глибину психічного малюнку бачимо й в Стівенсоновій повісті Химерна історія д-ра Джекіря і м р а Гайда,2) в якій з вишуканою дотепністю представлено психічне та етичне роздвоєння людини в особі двійника д-ра Джекіля. *] Р. Л. Стівенсон: иостров з закопаними скарбами. Переклад з англійського. Львів, 1918, Українська Літературна Скарбниця, [без імени перекладача]. 2] Роберт Люіс Стівенсон: Дивний винахід д-ра Екілла повість, переклад з англійського, Львів, 1927, Новий Час", в розвідці М. Калиновича герой зветься Джекіль" [Пор. Г, Д. Велз. Повість про дві майбутні, Київ, 1930]. 99 Джозеф Конрад ( ) немов продовжує творчість Стивенсона. Його герої це не розбишаки, ані не джентльмени-авантурники, тільки відважні моряки та морські купці, яких бажання робить великими. «їх не лякали невідомі моря, жахливі й чудні хвороби, смертельні рани. Вони не знали розпачу. Капітан Мак-Вер з гідністю несе престіж, привілей і тягар командування кораблем в часі грізного тайфуну, йому подобаються люди скупі на слова, він, свідомий своєї расової зверхносте хоч при тім не використовує її над бідними китайськими кулі. Моряк робить, як треба, хоч це і для китайців*, бо має почуття обовнзку того, як треба зробити. Коли капітан узяв собі щось до голови, то ніяким паровим краном з неї того не витягнеш*. Мак-Вер не втікає від бурі, тільки іде прямо їй на зустріч, бо мусить темно причалити до берега. Моряк Джокс відчув, що не може не спевнити наказу капітана навіть тоді, коли для ратуику китайців треба буде наложити головою. І при такій вдачі герої Тайфуну"*) щасливо виплутуються з грізної халепи. Олмейр, герой першої Конрадової повісти Олмейрова примха,8) збирався завоювати світ, певний свого успіху, сміливий, відважний, палкий, завжди ладен зчепитися з піратами знав, що море веде в усі кінці, все приносить і так багато забирає геть. Забрало воно й єдине Олмейрове щастя, його любиму дочку, яка покидає білого батька для маляйськего ватажка Дайма. Жорстока і безкомпромісна отвертість більше подобалася рішучій вдачі Ніни ніж вюнка лицемірність білих. її мати, м*с Олмейр нарікав на свою делю, вона варила ціле сво«життя риж для (білого) чоловіка, що не мав ні хоребрости, ні мудрости. Ніна покидає батька й хоче завжди зостатися вірною тому, хто не відає страху, хто знає, як личить умирати маляйському ватажкові. Тільки безсилі натури прагнуть поділити своє гере з істотами до цього горя непричетними. В наведеній вступній статті Е. Адельгейм зве Конрада письменником, що стає речником вмирущої кляси. Тема загибелі, фетишизація непереможної долі, поглиблена увага до іраціонального внутрішнього життя, романтична екзотика, індивідуалізм і нарешті імпресіоністичне світовідчування доводять правдивість такої думки". (ст. XXXII.) Та зараз таки критик зазначу«, що сам Конрад належав до мужньої генерації, яка звикла до постійного дво *] Дж озеф Конрад: Тайфун", оповідання, переклав з англійської мови М. Рошківський. Вступна стаття Е. Адельгейма. Кяигоспілка, Київ, , ст. ХХХІІ-І-96. 2] Дж. Конрдд:»Твори, том II. Олмейрова примха. Роман. Переклад В. Петровського. Редакція М. Калиновича, Книгоспілкя, Київ, 1929, 16, ст. 178. 100 бою з природою й небезпекою. Оця бадьорість і людська міць (Адельгейм) слідна не тільки в Тайфуні, алей у Олмейровій примсі. Сам Олмейр не видержав двобею з життям, він був мрійником, дозволяв своїй уяві здійматися понад верховіття дерев до великих білих хмар. Інші герої в повісті критично ставляться до примхи здитинілого Олмейра і перемагають життєві перешкоди. Марксівською методою малощо можна вияснити в творчости такого асоціального письменника, як Конрад. Сам совітський критик зазначує, що навряд чи можна знайти менщ соціяльні романи, аніжконрадові, який тему соціяльної боротьби замінює боротьбою психольоґічною. Соціяльна природа Коирадових героїв, пише Адельгейм, це відважні м рські купці. Це правда, та вже важче буде вмістити тих героїв в будьякому часі чи місці, бо все і всюди б моряки з ненаситною енергією, з темпераментом піратів і з поглядом мрійників. Соціольоґічна метода не може бути критичною панацеєю до оцінки всіх літературних творів. В Конрада на перше місце вибивається психічна сторінка героїв, а не с ціяльні мотивир або, як каже Адельгейм, конфлікт долі й людини відбуваються здебільшого не зовні, а в серцях самих героїв. Пригадаймо собі капітана Мак-Вера або Джокса и часі грізної морської стихії на морі в Тайфуні або хочби старого Олмейра, який гине зруйнований не так через нездійснимі пляни, як після втрати любої дочки; на нього ждав лише неминучий кінець, бо жадна людина не може втікти від своєї долі. В Олмейровій примсі є майже всі типові риси Конрадової повісти. Автор зачинає повість уривком із самої середини дії і зручно біля неї групує дальшу акцію, відбігаючи то вперед то взад від початкової центральної точки, робить, як каже Адельгейм, стрибки в просторі та часі та незаховує ані хронольоґічної ані льоґічної послідовиости. Конрад не потребує послід вно описувати ситуації або героїв він задержується на одній якійсь рисі і в ній концентрує всю образову сутність.1) Тому не має в його творах розпливчастих описів, увага читача вічно напружена, щоби зловити хід акції та зрозуміти дану ситуацію. Прочитавши дві Конрадові повісти, взялися ми д обширної книги оповідань Г. Дж. Велза під заг. Повість про днімайбутні.2) Колись, ще в школі, був Герберт Джордж Велз (уродився 1866) нашим любимцем, ми захоплювалися його Війною світів. Тепер ми ним розчарувалися. Здається, що остатні технічні осяги випередили буйну уяву анґлійсько- Ч Адельгейм у згаданій статті ст. XXXI. 2] Герберт Джордж Велз: Повість про дні майбутні. Оповідання. Вступна стаття М. Калияовича. Книгоспілка, Київ, 1930, 16, ХХИЇ [В перекладі щістьох авторів кільканацять повідішь], 101 го письменника і його твори постарілися. В оповіданні Держава мурашок (писано в 90 роках) твердив Велз, що ніщо не зможе стати на перешкоді комахам піти тим самим шляхом, що люди і мурашки витіснять кінець-кінців людей з усієї тропічної Південної Америки та в 1920 році будуть мурашки панувати вже над половиною дороги до Амазонки. В 1960 році не пізніще, гадаю я, відкриють вони Европу (ст. 189). В 1931 році читаємо ці пророцтва з поблажливою усмішкою на устах. Велз зачинав свою карієру від ученого, студіював природничі науки і тільки нещасливий випадок в часі спортового заняття відорвав молодого вченого від наукових студій і заставив працювати журналістично. Та ці наукові студії вирішили в частині характер Велзової творчости (Велз є автором і автобіографічних та реалістичних повістей). Велз і в своїх фантастичнх повістях остався, по словам М. Калиновича, реалістом із буйною фантазією, з інстинктом ученого експериментатора і соціольоґа, якого надихала наука, невпинний поступ техніки, несамовитий вихор людських потоків у найбільшому місті, в світовій столиці. Велзів пригодницький роман відорвався від сучасносте і від нашої землі та стрибнув у небесні простори або на тисячі літ в майбутнє. М. Калинович ділить Велзові твори щодо тематики на три циклі: біольоґічний, технічний і астрономічний. До біольоґічної Групи належить Держава мурашок, до соціяльио-фантастичної Повість про дні майбутні (маю на думці тільки наведений перший том перекладів). Велз є своєрідним соціялістом, він не належить до жадного соціялістичного напрямку, не навернула його на марксизм і подорож в большевицьку Росію. Англійський автор вірить, що сіра суміш, звана демократією відживе своє і зробить місце вибранцям, бо революція має бути аристократична, а не демократична.1) Велзові подорожі в майбутнє ( Машина часу та Повість про дні майбутні )кінчаться безнадійним песимізмом. Герої цеї останньої повісти живуть в Льондоні в 22 віку. Елізабета та Дентон бачать розпад хатнього життя, діти були в яслах, соціяльні низи витворили собі власний діялєкт, верхи мали свій язик думки, культури. Вся промисловість сконцентрована в кількох руках, міліони робітників живуть як справжні невільники. Чи це влучно відгадані дальші напрямні с о ц іа льн о го розвитку капіталістичного устрою? Чи остання московська революція не будить в нас сумніву при читанні таких соціяльних передбачень? Сам Велз, як признає Калинович, не хвалив шляхів російської революції... і зістався по той бік клясових боїв, у лавах ліберальної науково-технічної інтелігенції. Щей сьогодні не стратили на цікавості Велзові твори *] М. Калинович у згаданій статті, ст. XVI, 102 т із астрономічного ЦИКЛЮ М0ЖЛИВ9 тому, що ще Й НИНІ всякі спроби покинути нашу стареньку землю нікому не вдалися. Часом сам автор гамує уяву читача, коли мішає сучасність із майбутністю. Описуючи в Повісті про дні майбутні будівлі в Льондоні в 22 столітті, зараз таки додає непотрібну, ба шкідливу заввагу: Булоб дуже важко змалювати читачам 19 віку це видовище. Можливо, що дальші трми Велзових перекладів принесуть цікавіші твори. Ми вже згадували, що при перекладах важливим в і те, як їх зроблено. Маю на думці мову перекладів. В перекладах світових творів маємо показати наші творчі мовні сяги. Порівнюючи переклад Острова з закопаними скарбами із 1918 року 8 новими перекладами Книгоспілки треба підкреслити, який стомилевий крок зробила наша мова за одно десятиліття. На жаль, не маємо змоги порівнювати переклади з оригіналом. Видання Книгоспілки роблять велику трудність галицькому пересічному читачеві, який з великим зусиллям мусить продиратися через мовні хащі. Сю трудність збільшує ще й те, що редакція не пояснила технічної термінольогії в Тайфуні. Що зр зуміе читач, який ніколи не бачив моря, із такого вислову:.,від прови до корми і від кільсона до клотів?1 Ніяк не второпаю, чому в перекладах Велза пишеться: враження, значения, таж урядовий правопис закріплює тут ікання! Не подобаються нам і такі мовні новотвори, як поручкатися (привітатися) і скриживши ноги ( Олмейрова примха ) та закимщ (чому не закищо?) в Повісті про дні майбутні. На вагал немає в згаданих перекладах важливіших промахів проти м ви хоч легкість і ясність стилю ніколи не є завеликою і треба вічно до неї змагати. Часто в совітських перекладах стрічавться правдиві дивовижі. Ось Т. Кардиналовська переклала для ДВУ., Чапаева Дм. Фурманова; в її праці знаходимо таку стилістичну цвітку: скоро обставини загнали Андреева в п лк; там, бувши точений, після скаженного герця, він був пошматований звірілим ворвгом.1) Наші видавництва сповнять велику культурну місію добрими перекладами західне-европейських творів ;$ та за працю цю повинні взятися тільки дійсні знатоки української мови, зроблені переклади треба хочбм й сто разів переглядати тямущим редакторам, бо раз принятий бурян важко пізніще виполоти.2),] Дм. Фурманов: Чапаев перек... ДВУ, Харків, 1929, ст а] Подавмо кілька прикладів неохайносте совітських перекладчиків з першої з краю книжки, Д. Лондона Донька снігів*, вид. Сяйво* т. VI:,кождвй день мені стає [рос, стоїт] 1000 долярів, рос пуд ж у" [нол, [Див. дальше на слід, стор.] 103 М. Мухин. Письменниця московського Ульстеру на Україні. Вийшла збірка оповідань московської письменниці Ольги Форш. Народилася вона в р на Кавказі, б атько був московський старшина, німецького походження, мати вірменка. Одна з бабок українського роду, Доливо-Добровольська, звідки й влеченье" О. Форш до України. У країнські оповідання О. Форш переваж но присвячені тим неприємностям та прикростям, яких довелося (щ о-правда в аптик&рських лиш дозах) зазнати мігрантам з червоної Московщини на Україні в рр. В пантеоні московської україф обської літератури, якої шефом а Євґєній Бражньов, О. Форш повинно бутм уділене одно з найпочесніишя місць. У збірці оповідань Р&зсказы" (В-во Круг", Москва 1923) О. Форш, України торкаю ться чотирі оповідання: Идиллия", Чемодан* (Валізка), Герой" та Синекура". Идиллия" с менше цікава. Чемодан" історія біженецька" року 1918: з півночі на південь, як сніг на голову Марія Іванівна 8 сином Колею посунула на останню неуплотньонную канапу сваево кума", що мешка» у Київі. М осковські гости перші три дні їли 104 без перестанку. Потім М. І. збірається їхати s Київа до якогось місточка, де ще більший затишок для аматорів безперестанного напихання жолудку, а перед подорожаю»для певности пішла до свого улю бленого собору помолитися. Дивиться, а на брамі нова дошка наче ш ильд: Св. С офія У країнська. А під дош кою сто їть двох: українець та москаль, і за що~ж сп ер еч аю ться? З а цю с а му льоґіку. Це-ж вам Ristis Sophia абстрактна ідея, Премудрість Бож а; це українізувати не льоґічно, нем ож ливо 1 Як це можна, як можна?! Так ми і запиш емо: Льоґос-М осковський. Де-ж льоґіка? А на що вона вам здалася? Цю розмоау М. 1. зрозуміла як вказівку: що їй конче треба їхати. В Синекурі пан Звньчуґоф, колись за лишений при катедрі математики м осковського університету, від двон років істнуе випадковими заробітками на Україні, куди втік з Москви. Україніаація тильді завдає йому ряд прикростей. О тже Ззньчуґоф шука де-б йому поголитися, аж гульк б ач и т ь: перед ним на шшіьді чорна рука з у казуючим перстом, а під нею : Голярня Діденка за рогом. Голярня від слова голмй, корінь ясний що-ж це як и л азн я? А в лазні голяра саме й шукати... В голярні голяр Тишко мовчки обтикає вогненну чуприну Зєн ьчуґова під горщ ик". У дзеркалі стояв п е ред ним не майбутній доцент, а ка'зна'хто, з ідіотською настобурченою рудою перукою. Як ви мене! сказав він жалісно" По вашому, по московському, відказав байдужий хлопець. З новою зачіскою 3-ов поспішає до сальону Белли Ісаковни, де як йому переказували знайомі, він?*ає дістати якусь працю. Ш варцбартівна доручає йому проде?40нструвати дітям фільм. При цьому майбутній доцент, як це фатально завше трапляється з доцентами, переплутав: замісць обіцяного проґрамом слона, показав дітям болонську собачку Джільду. Діти, звичайно, захоплюються, навіть Джільдою, але Белла Ісаковна своєю жіночою індуіцією відчуває, що діти т а ки вимагатимуть ще слона, в перерві вона розпитує Зєньчуґова: У в с що це на голові, перука? Ні, це таке стриження в голярні. Зовсім не в голярні, у перукарні треба стригтися. Покалічили вас...»рештою, т е пер це до речі. Белла Ісаківна з питомою собі ґеніяльністю вмить находить блискучий вихід з дурацько-перукарської ситуації, явно спричиненої москалефобськими, мазепинськими витівками хлопця з голярні. Белла Ісаковна звер тається отж е до дітей: Товариш і громадяне! У нас у кіно рудого гратиме т. Зєнвчуґоф. Але доцент вже не витримує знущ ання і стрімголов тікає, В оповіданні Ге- 105 рой замісць фарсу перед нами траґедія. До повітового міста вступає українське військо: головною вулицею рушає живий квітник дівчат. Сніжно-білі вишиті рукави бються, наче крила, під вітром, і стан, як у метелика, оточений оксамитною кирсеткою. Під пишний вінок з барвінків лукаво ховаються чорні брови, дзвенять одно об друге намиста і вю ться за косами стрічки. А за стрічками... а за стрічками і ж ваві гайдамаки і вільні к о заки в зелених та синіх штанах, в поломінних жупанах, у насунених хвацьки на бакір шапках. З середини ш апки до щирокмх рамен, спадає, немов вогненний язик, далеко горить ш арлатний довгий клапоть індик, як злісно висловлю ється Антон Іванович Кашкіи. Так, злоститься тепер Антон Іванович. А ще ж недавно, надавно була мила для нього ціла ця чудесна країна й співучий нарід, і звичаї його, й моваї Аджеж він і думати забув, що він нетутеш ній, що батьківщ ина його десь ген там, у сніж ній стороні. Там рідне й ту т рідне. Аж ось м а є ш : підписала Рада четвертий універсал і стало місто і те й не те... По давньому сріблом у синяві неба світить стар о винний собор, а другий, темний, темний вартує у підніжжя гори, з якої, як на кризі взимі, і теп р їдуть школяр і : а за гроші для окольної подорожі трамваєм купують маковники на розі. По давньому базари рясніють салом та дутими кишками, щоби надівати ковбаси, по давньому паркани... Та ні, не в парканах ціла справа. Давніш вони або невившо полискували масляною фарбою, або виявляли накреслені крейдою звичайні для парканів усіх міст невигадливі речення. Тепер на них веселка: жовті, сині, рож еві відозви, що кличуть на захист щ ирої неньки України проти остогидлого ворога М оскаля! О стогидлий ворог розпалю ється Антон Іванович : Це я, я остогидлий. А в очі йому нова кривда антропольоґічна таблиця... Давній приятель Каш&іна Микола Петрович Астажів, що вчив від десятків років у тій самій школі, що й Кашкін, по револю ції Астахов п ер евер тається на О стапенка. Але цього ще не досить: А стахов-о стапенко тримається, як висловлюється Форш, галіційс&ой арієн тац ії і навіть вступає до ґаліційскаво м іністерства. Кашкін нарікає на О стапен ка: Забув, як університету ми разом із тобою з лінощів не скінчали й випивали, й у вінта грали, й усе це, брате мій, звичайно, па русскі, а ти, виходить, злобу ховав*. Кашкін під впливом усіх цих за подіяних йому кривд стає завзятим інтернаціоналістом, вхоплює в руки червоного прапора й вирушає 8 ник на зустріч Остапенкоаі, що на білім коні вступає до міста на чолі гайдамаків... Правдоподібність тут кінчається, але фінал має бути ще більш ф антастичний: ґаліційскій міністр" Микола Петрович АстаховЮстапекко виймає пі 106 столя, бабахкає з нього й кладе трупом інтернаціоналіста" К аш кіна! В дійсности, як ми занадто добре знаємо, завш е бував цілком навпаки: не Остагтенки Кашкіния, а Кашкіни Остапенок кладуть трупом при допомозі ріжних ЧК, СССР, ДГ1У, в минулому денікінсько-вранґелівськокеллерівської контррозвідки. Отже даремні крокодилячі сльози й ціла провокаційна писанина пані Форш сприводу мнимої смерти Кашкіна. Тут, до речі, я можу описати з власного досвіду карєру одного такого собі Кашкіна, відомого мені о со бисто. У році 1910 підкинуло російське міністерство освіти до київської приватної Гімназії В. П. Науменка, майже цілком української що-до свого педагогічного складу (Д. Ревуцький, Т. Сушицький, М. Сімашкевич, Лебединців, Тарасевич, Сєліхакович і ин.) свою людину", яка мала бути в сеп&ратистичній школі оком Москви. Це був інспектор Гімназії П. О. Кашкін, чи пан Долґушін, перед тим вчитель київської 4-ої Гімназії, родом 8 Вятської Губернії. Присутність його в Гімназії Науменка відчувалася всіма, як чогось чужого й ворожого, чого треба скорше спекатися, але нема як. Отже, влітку р. 1913, коли абсольвенти четвертого випуску Гімназії, по скінченні матуральних іспитів, улаштовували традиційну вечерю в готелі К онтиненталь на М иколаївській вулиці, Долґушін, випивши мабуть зайве, р озп ерезався й дуже щиро розповідав, які то страхіття йому ввижалися в pp , коли було стільки балачок про автономію України, балачок що наганяли страх на Кашкіна-Долгушіна, якому дуже подобалося життя на Україні і зовсім не хотілося повертати на свою Вятщину. Але згодом усі ці балачки, хвалити Бога, минулися І тепер, казав Кашкін-Долґушін Ж еніть мене, виштовхуйте мене, мені тут добре і я звідси все одно ие заберусь!" Проте, по револю ції р йому казали забратися. Але з Київа він не вибрався, а десь у р після аканчательнава укрєпленія соввласті його урочисто повернули в школу, э якої в р викинули. А в межічасі, р. 1919, больш е вики розстріляли Остапенка-Науменка. Цілком отже эайво витрачала пані Форш атрам ент на смерть невмирущ о го Кашкіна. Оповідання Товариш ГІфуль", уміщене в збірнику Летошний снег", Москва 1925, присвячує Форш українським повстанцям. Пфуль одержу«наказ з асобава атдела" ліквідувати" недавно захопленого повстанця Мартоса. Славний бандит, красунь Мартос, недавно захоплений червоними, господарював у повіті вдвох зі своїм братом. М артос, колишній кадет Волського корпусу, куди висилали за провини, потому хорист, гітарист 107 та картяр, за р езолю ц ії набрав банду запеклих молодиків підсвинків", недовчених кадетіз, Гімназистів та просто волоцюг... Чудесний товариш, велигенського р о сту, хоробрий М артос викликав обожаимя до с е б е в цілій банді. Ідейне гасло було самостійність", крім д о б рих наганів всі мали ще бутафорію: криві шаблюки, піщалі, ціла шатня українських театрів. Це була банда смільчаків, що в дитинстві тікали до Америки, свого часу захоплю валися Ш ерльоком Голмсом, банда розбещ е них, бож евільно хоробрих людей. Г1о$а цум описом, проведеним Ольґою Форш в дусі цілої сучасної української школи" московських письменників, цеб-то в дусі яскраво провокаторськім, инших цікавих моментів у цім оповіданні майже нема. Ярослав Ярий. Пзшвяй М отив. Х русталію ть пестро Призми дикотканні, У сліпучих смішках мерехтінь Роздзвонився простір, Синявою гомін, Я грудьми настіж... Р озударив груди І розливсь по жилах У розгоні молодий порив Шлях ще неодкритий Іскрою з горнила В даль замайорив... Розлився в!т«р перегоном, Диханням сояшних ярів В даль синю розкотилось дзвоном Німе зітхання вечорів,.. І. II. 108 Мені в очах вечірня сутінь І тиш а срібляних ш ептань Прибоєм пристрасти у грудях, Розхилені уста... Розхрістано перлистий вітер... III. (І. С і мк і в ній). Запахло простором і квіттям черемхи Схвильованих вечорів тінь Узявшись за руки мов діти, підемо На стрічу весні золотій... А там хтось розкине мереж ку в пейсаж і Д есь струнко тополі у ритм Я казку чарівну на ушко розкажу*... Запахло простором і квіттям черемхи. Л. Луців. Кобшшнська Ніцше й р о д о ва аристократія. Вже перші рецензенти та критики творів О. Кобилянської згадували при оцінці творів буковинської письменниці про її відношення до фільософії автора Заратустри. Про вплив ідей та стилю Ніцше на авторку Царівни принагідно писали: М. Грушевський, П. Маковей, С. Єфремов, М. Мочульський, В. Керяк, Ол. Дорошкевич, В. Сімович і П. Филипович, який найдовше спинився на цьому питанні в статті під заг. О. К билянська в літературному оточенні.1) Всі наведені критики, крім ГІ. Филиповича, обмежувалися тільки до голословного твердження, що Ніцще мав вплив на нашу авторку. Це дуже легко робити, бо в творах письмен- Життя і Революція, Київ, 1928, II, 109 ниці є богато цитатів, і то навіть у оригіналі, з німецького фільософа. А в тім, до Ніцше признавалася й сама авторка Царівни. Про вплив Заратустри одним із перших писав О. Маковей, який користувався до своєї праці матеріялами від самої О. Кобилянської. Всі знаємо, що в Царівні є багато автобіографічного. Наталка Верковичівна зрозуміла через дра Марка справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувався так загадочно, а заразом т а к сильно іпориваючо новочасний фільософ Н і цги е. Та було багато критиків, які обмежували, або заперечували вплив Ніцше на творчість Кобилянської. Згадаю тут: М. Євшана, М. Срібляиського. О* Грицая, Д. Донцова, О. Луцького, С. Гаєвського: М. Струтинського. Та й тут ніхто не доказував своєї тези, тільки критики вдоволялися самим голословним запереченням. Колиж совітські критики накинулися були на Кобилянську, як на беззастережену иіцшеанку, то й сама письменниця в своїй автобіографії Про себе саму 1) протестувала проти закиду надмірного впливу Ніцше на свої твори. Кобилянська писала там дослівно: Щ одо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але, щоб я вже так дуж е віддавалася впливові цього модного фільософа, те ні. Попросту з причини, що не могла його дістати, і деякі міеця були мені за.дум анні. Царівні вкладала деякі його гарні великі й далекосяглі цитати, [ст ] Як бачимо, то Кобилянська не запере чує впливу Ніцше на свої твори. Та тут можна зовсім вірно зауважити, що един компетентною відповіддю на поставлене питання буде тільки висновок із подрібної аналізи творів нашої авторки та автора Заратустри. І саме таке завдання поставили ми собі в розвідці під заг. О. Кобилянська і Ф. Ніцше. Ми проаналізували всі твори буковинської письменниці, порівняли їх з Заратустрою Ніцше та прийшли до висновку, що німецький фільософ мав вплив на нашу письменницю а л е тільки в дрібніших, не сутніх моментах її тзорчости. Ані важкий стиль творів Кобилянської всі знаємо про її труднощі з мовою не має багато спільного із блискучими афоризмами автора Заратустри, ані характери її героїв ні трохи не наближаються до ідеалу надлюдини. Це признала й обєктивна критика нашої розвідки,2) в якіх ми виразно зазначили, що Заратустра назвав би всіх отих Наталок, Мань, Несторів своєю малпою, бо вищі люди Кобилянської стоять далеко від ніцшівського ідеалу надлюдини. Кінцевий висновок нашої праці був такий: *] Альманах у память й, Чернівці, ] ГІор.: Prager Presse 1928, ч. 109; Український Голос, ч. 33; Jahrbücher für Kultur und Geschichte der Slawen", Breslau>N,F, Band IV% 110 Беззастережною ніцшеайкою можуть проголошувати буковинську письменницю тільки ті, які або не знають її творів, або не визнаються на ніцшеанстві. Та не мають слушности й ті, які зі страху перед Коряками, рішучо відкидають безпідставні закиди щодо її аристократизму й індивідуалізму". Та всеж таки ми виразне підкреслили, ідо в деяких менше важних точках в подібноети в повісті Царівна та деяких новелях із Заратустрою Ніцшс. Цього ніхто не може заперечити, б» хто всилі викреслити цитати й думки та фрази Ніцше із творів КобилянськвїРІ Між іншим писали ми, що на нашу гадку впливом лектури Ніцше треба пояснювати і отой ариотократизм героїв у творах Кобилянської 1), хоч і зазначили ми, щ розмову про шляхту можна вважати в часті автобіографічною. Тільки впливом Ніцше треба також пояснювати деяку погорду до мужицтва, дарма, що Кобилянська є авторкою таких новель, як Банкрустикальний та За готар. Ось пані Маріян в Через Кладку не радить Несторові Обринському вже так уступати власті мужицтва, чи радше демократизму. Героіня Ще я любив мала малі, тонкі жіночі руки, які мали в собі щось більше з аристократизму, як з інтелігенції, бо праця не пара панськости. Вона належить до товпи, а сі руки не мали типу товпи. Цей аристократизм Кобилянської назвали ми зовнішнім, бо нам не подобалася вдача тих аристократів, які багато говорили про нього, а нічого не робили. Одинокого пезитйвнвго мужеського героя в Кобилянської, якого авторка ширше змалювала себто Нестора Обринського ми оцінили згідно з мужиком Б. Олесем: О, ви, аристократи! Чн в тім лежить ваш героїзм, ваша вищість і шляхетство, щоб спинитися перед формальністю і прзвительсгвенним ярмом? [підкл. наше Л. Л.]. Сухоти нищать цього героя, грозить йому смерть, лікар наказує негайний виїзд до Італії, сам начальник вже давно давав йому відпустку, та наш герой бере нову канцелярійну працю і запрацьовує себе на смертьі Чи це героїзм? Хтож для нього важніщий, чи ц. к. судові акти, чи та майг бутня праця для народа, до якої він готується, та ніколи де неї не деходитьі Кобилянська не зрозуміла фільософії Ніцше, деякі місця Заратустри були для неї за туманні та ніяк не можемо згодитися на те, щоби таку вдачу, як Нест р Обринський, виводити із гербового аристократизму, з родової традиції родини Кобилянських, як цього хоче Теофіль Коструба в статті Аристократизм і інтелігенція ( До розуміння творчости О. Кобилянської ) в 2. ч. *) До цього, як ми бачили, виразно признається двійничка Кобилянської Наталка Верковичівна. 111 Дзвонів. Цеж не родова аристократія, тільки ц. к. австрійський бюрократизм, а навіть сервілізм частини буковинської інтелігенції. Нестор борониться: Не їжджу по селах, не агітую при виборах, не закладаю читалень. не держу промов і т. д., але я, як кожний з нас, знаю свої змагання, моральну вартість і без пляну не живу. А що більше/ себе не щаджу**, (Для кого він себе не щадив, ми вже бачили вищеі Л. Л.) Т. Коструба пише, що ще як-так можна простити тим критикам і рецензентам, які переді мною писали про вплив Ніцше на Квбилянську, та дуже дивно читати це у статті д-ра Луціва. Чи може тому така ріжниця, що мої попередники голословн твердили або заперечували, а я будував свої висновки на подрібній аналізі творів? Дальше автор пише, що Кобилянська моделювала душу сввїх аристократів більше на ріднім і передусім одіднченім багацтві, ніж на фільософії ніцшівського Заратустри. Це мені ніяк не могло стати зрозумілим і таки дальше не е. Докази на те знаходить у знаній нам статті О. Луцького і в уривках із Ч е рез кладку, пр які ми вже згадували. Автор приходить до таких в першій частині зовсім вірних, висновків: Інтелігенція повинна бути проводом для маси, підносити цю масу д себе. Щоби могти бути тим проводом, вона повинна перейняти все гарне і шляхетне з мин^^м^ між іншим і традиції славних предків. (Досі повна зіч^амільки біда, щ в нас тих родів немає! Л. Л.) ;;ї)е р ^ 4-8 и в цієї традиції і як такий він має високу ціну в Коб^лта&коЪ Т у т її аристократизмі ^, Направду шляхотне й пвриваюче завдання (підкл.$.';л. ' А тепер пригляньмося, кілько правди в тім, що г е'е*б' відограв таку важну ролю в формуванні світогляду О. Кдбилянської. Таж сам Нестер Обринський1) не дбає про своє шляхетство й герб і пані Маріян дорікав йому, що він відокремлюється чи не насилу з того вінка людських окрас. Подібно про свій утрачений герб розповідає й сама Кобияянська в автобіографії Про себе саму. Дід Кобилянської завідував частиною ліса Василіянського в Бучачі. Батько письменниці в 14. р. життя, як сирота, покинув Бучач і проживав із приватних лекцій. О. Бучацький заопікувався ним, було це вже в Сереті на Буковині, і Юліян Кобилянський став підрядним урядником, а пізніще мандатвром і вкінці слідчим суддею. А з гербом було подібно, як і в Через Кладку. На жаль, дідо Яків Кобилянський і прадід греко-католицький парох у Микитинцях у Галичині, не подбав про те за життя, щоб днпльом шляхетства заховався для одинака сина, а коли його (як нераз оповідав нам ) По вказівкам очевидців цей модель взяла авторка з рідногв брата. 112 батько) упоминали й звертали увагу його на доцільність такого дипльому навіть вище поставлені поляки, ба між тим і одна знана дідичка, він махав байдужно рукою, промовляючи: виживе й без т$го, в нього добра голова, (підкл. Л. Л.) Ось так дбали герої в повісті і самій рідні Кобилянської про герб про вияв традиції. Не перечу, що герб в бувшій австрійській буковинській провінції мав деяке значіння в бюрократичній цивільній чи там військовій карієрі й це відбилося в творах нашої буковинської письменниці ( Через Кладку ) хоч ніхто не може заперечувати, що в Царівні й деяких новелях є, як ми скромно писали, відгуки Ніцшівської фільософії. Та здається, що й сам Т. Коструба по надумі не буде твердити, що в гербі аристократизм Кобилянської, та не буде з гербу робити якоїсь високої ціли, кінчаючи свою статтю: Направду шляхетне й пориваюче завдання. Мусимо рішуче заперечити, що родова шляхотська традиція відограла в аристократизмі Кобилянської дуже велику позитивну ролю. Д-р Теодор Зайберт (Teodor Seibert). Боротьба за доріс? в СССР.1) Матеріял, що найбільше надається на виховання соціялістичного масового чоловіка в СССР, є дитина, молоде покоління. Хто має молодь, має будуччину. З тої засади витягли большевики з властивою їм енергією, консеквенції. Боротьба за діточу душу іде в СССР рука в руку з боротьбою проти родини. Ідеал большевизму це вирощення нового покоління в державних діточих і юнацьких пенсіонатах, а для того моментальне і остаточне відокремлення новонароджених від родичів, Коли цей останній рішучий засіб для виховання благонадьожиаго соціялістичного масового чоловіка досі не дуже підкреслюється, то лиш тому, що державі совітській бракує на те средств: родичів потрібується ще як тих, що утримують підростаючу Генерацію. Тому істнують досі в большевицькій державі урядовореєстровані подружжя, як найповніша форма аліментації дітей і безробітних. Совітські родичі відповідають перед державою за тіле- J) Автор володіє російською мовою і провів чотири роки в СССР. Його цікаві спостереження беремо s книги Das Rote Russland", що вийшла в р. 1 Редакція. 113 сне здоровля дітей, духових і моральних прав на них родичі не мають. Повагу родичів підтримується лише о стільки, 0 скільки вони не є гнобителями дітей. В спірних випадках рацію признається завше дитині, як вона потрафить пояснити свій конфлікт з родичами їх відсталістю. Тілесна кара дитини вистарчить одного потилишника провадить в разі рецидиву звичайно до судового процесу. Кождий міщух в Росії знає з практики своєї або своїх знайомих випадки, в яких в разі непорозумінь між дітьми і родичами ці останні на дон с дітий, вандрували до вязниці. Певна деградація родичів супроти дітий виявляється м. и. і в правильнику совітських шкіл. В раді шкільній, яка управильняє всі найважніші питання шкільного життя засідають, опріч представників совітської влади, робітничих союзів і партії, також і відпоручники школярів, але ніколи родичів. Для родичів істнують т. зв. Збори родичів, які скликає директор школи, а дбають вони про горячі сніданки, про їдження, про чай і т. под. важні справи, а також про способи, як нову виховавчу систему треба плекати і пропагувати також і в родині. Дітечі шкільні ради діляться на комісії, видають осуд про своїх учителів, висловлюють їм похвалу або догану, контролюють шкільні фінанси, зносяться устио і писемно з публичними установами, переймають патронати над селами, полками і фабриками, висилають комісії до варстатів і до домів родичів, і т. п. Єдина повага, яку вони над собою узнають, це в партія, яка через свої юнацькі комуністичні організації водить тих школярів на паску. Тут власне і кінчиться діточа демократія. Що за квіти вирощує совітська система в школах, можна судити нпр. з такого випадку: Одного дня, в зимі 1925/26 р. в усіх більших московських театрах зявилися, перед представленням, групи шкрабів, в віці від 8 до 12 року, і заж а дали розмови з дирекцією. В кождій іншій країні таку делегацію стрінулиби гомеричним сміхом, але московські театральні директори з відомих причин потрактували її зовсім поважно, почястували, коли були недурні, тісточками 1 чаєм в театральнім буфеті і відповіли на всі питання, які задали їм маленькі єґзамінатори: про кількість партійних в закладі, про ґажі артистів і пенсію робітників, про гігієнічні удогіднення і пр. Два театри, яких директорам не удалося здобути ласки еґзамінаторів, мали пізніше великі клопоти з партією і з комісаріятом освіти... Совітська молодь, в протилежність до дорослих Росиян, признає, що партія є непомильна і пану«милостию Божию і тому не відчуває червоних кайданів і виступає дуже самовпевнено. Коли взяти під увагу, що навіть двацятьлітні Росияни не жили ще свідомим життям перед перемогою боль- 114 шевизму, що всі оті двацятьлітні дивляться на світ менше більше крізь червоні окуляри, то ясно стане, який величезний чинник є молодь в большевицькім життю. Большевицьке виховання молоді, як і всякий вияв діяльноєти совітської держави, пересякнуте політикою. Параграф 1. совітського шкільного правильника так відслонюе сенс совітської школи: Совітська школа має за ціль виховати підростаюче покоління в дусі комунізме і як активних учасників со ціа лістичн о го будівництва і клясової боротьби межинароднього пролєтаріяту. Параграф 2., який ближче пояснює ту ціль, б дослівна цитата з програми большевицької партії. Годиться добре затямити собі завойовницько-політичну мету совітської школи, бо большеви-цька закордонна пропаганда свідомо замовчує ту політичну мету, представляючи ніби совітська освіта кермується лише педагогічними цілями... Політграмота", цебто совітський початковий політичний катехизм, введена до усіх родів шкіл як дуже важний предмет навчання, нею пересякнуті всі шкільні фахи, від АБ першої кляси аж до вищої математики на университетах. В жаднім шкільнім елєментарі не бракує портрету Леніна, малюнків совітської звізди, Мвлота і Серпа, революційних і політичних дитячих обходів, оповідань про 1 мая і про червоний жовтень і пр. Червоною стяжкою тягнеться політграмота через всі теми всіх шкільних підручників. В чистім виді зявляється вона в обществовєдєнії, що лучить в собі (совітську) науку історії з наукою про горожанина. Наука історії в нижчих і в середніх школах обмежується боротьбою визискувачів з визискуваними ; в обох випадках поступ людськости представляється як справа чисто матеріялістичного порядку, поділена на доби, після технічних винаходів і зростаючого повстання гноблених* проти гнобителів. Але хай говорять самі совітські педагоги: В передмові до Німецької читанки для середніх і вшціх наукових закладів каже автор дослівно таке: Я старався через стараний добір матеріялу, дати образ клясової боротьби і ненависти, огляд способу життя пролєтарята, і його невсипущого бажання творчости. Я старався дати виїмки з літератури, які пятнують забобони і попівське лицемірство і увипуклюють антагонізм кляс. Вогненний ритм клясової поезії, образи воюючої робітничої кляси, буржуазія в карикатурі, все це має на меті сталити революційну волю, і заогнювати жадобу боротьби. Написана також п німецьки книжка для дітей, Братерство, приносить такі відпихаючі місця: Зганьблене, напятноване, по коліна в крови й болоті, стоїть перед нами буржуазне суспільство. В своїм правдивім виді зявляється воно нам, хоч і старається удавати культуру, порядок, мир і моральність як дика бестия, що своїм зачумленим диханням сіє анархію й забиває культуру 115 і людскість. І все це підкресленим друком в урядово дозволенім підручнику для д ітей! Тут вже не можна навіть говорити про політичний фанатизм тут вже говорить звіряча ненависть. Головний натиск большевицької науки про світ і життя кладеться на Росію: инший світ, в минулім і в теперішности, істнуе лиш в його соціяльних зривах. Для ученика народньої школи вистане знати деякі дати й імена з великої францувької революції і з паризької комуни р., для вищешкільників зачинається наука від повстання Спартака, затримується трохи біля селянської війни в Німеччині, а тоді через Кромвеля і Робеспєра переходить просто до початків соціялістичного руху в XIX. віці. Я відвідав в р. одну московську взірцеву школу, де навчання велося системою Дальтона і був нрисутним на годині історії в передостанній клясі (що відповідає німецькій Унтерпріма"). Говорилося п р о німецьку революцію. Учитель розвивав свою теорію, а школярі задавали питання. Я звернув увагу на одного учня, який досить влучно протиставляв теорії учителя свою іласну про причини неудачи німецької революції, По годині розговорився я з цим учнем і знайшов, що він дійсно добре хоч і однобічно визнається в політичних питаннях. Потім між нами розвинулася така розмова: Ви так добре визнаєтеся в закордонних революціях, чи ви знаєте також геніїв людскости, напр, німецьких"? «п *... і Я хочу сказати: виж знаете, мабуть, німецьких поетів музик? " Так..., певно... Тут вмішавса учитель: Ну, скажіть жеж, миж читали з вами Шілєра,.не пригадуєте, ІІІілєра! * А, певно, Шілєр... Чи ви знаете Ґ ете?...ґете?... Мабуть, ні. А Шекспіра? Розуміється, що я знаю Шекспіра і других німецьких композиторів. Загальне неуцтво російської шкільної молоді а я знаю її не лише з цього прикладу є застрашаюче. Особливо вражає повне занедбання чужих мов. Але звідки має взяти на то час совітська шкільна молодь, коли вона майже від пелюшок і в день і в ночи напихається політграмотою, партійно-політичними завданями і забавами? Самі ро,- бочі години, страчені на віча і маніфестації числяться рік річно десятками міліонів. Дбає совітська школа і про ремісниче виховання дітей, але з великою пересадою і з вели 116 ким ущербом для загального навчання. Я не маю вражіння, щоби большевики, які в инших царинах мають ко на небезпеки своєї системи, щоби вони дуже журилися духовою варваризацією нового покоління. Партія послугується в цій области лише міркою політичної доцільности й корисности. Дитина буржуазна, хоч як інтелігентна, не попаде хіба в найрідших випадках в середню або вищу школу. І навпаки, молодому комуністові, хочби був скінчений туман, жадна сила не замкне шляху до університету. Numerus clausus суворо перестерігаєтся. Не дорога талантам є гасл російської революції, а тим, хто вродився в пролетарській родині або е партійно благонадьожним. Це февдальне гасло, вивернуте на лівий бік, чудово пасує в загальну систему большевизму, який так прекрасно наслідує царський режім. Маса дітей в СССР живе ще в домах родичів. Є рідко дитячі доми для дітей і молоді. Вони мають метою виростити відданих і благонадьожних комуністів, як кадетські корпуси на заході ростять стопроцентових вояків. Всі вихованці совітських шкіл очевидно мусять належати до союзів молодих комуністів Піонірів" і Комсомольців, ранґи, які попереджують вступ до большевицького закону, до партії. Піеніри і комсомольці мають власні часописі, комісії і зїзди, краєві і державні організації і власний Інтернаціонал. Піоніри від 8 д 12 віку головно бавляться в червоні кокарди і т. п., але комсомольці це вже політична сила. Провідники цих останніх виступають навні дуже бундючно. Вони чують себе аванґардою авангарди, цебто партії, і своїми настирливими виступами справляють богато клопотів в фабриках і в робітничих союзах. В 1929/30 р. з цих комсомольців потворила партія т. ав. ударні бригади" там, де особливо в економічнім життю наступало викривлення" лінії партії. Ударники" мали завданням не зупинятися перед насильством, де цю лінію треба було випростувати. Найприкріше лютують вони на селі, б за всі ганебні вчинки партії супроти селяньства головно відповідальні комсомольці. Але правдивим винуватцям є, очевидно, верхівка партії, яка виростає молодь, позбавлену всякого почуття чести і людської гідности. Завдяки упривілейованому становищу комсомольців в партії, всякі їх вибрики і навіть злочини уходять їм звичайне безкарно. Некомуніети старанно уникають всяких непорозумінь з цею організацією, особливо шкільний персонал дбав про це. Доля цього персоналу незавидна. Ані поваги в учнів, ані оборони зі сторони влади, брак підручників, переповнені шкільні приміщення, жадної поважної науки, величезна перевага політики, і, як наслідок того всього страшенний спад позему виховання школярів в порівнанню з передреволюційними часами. Не зважаючи на пишні цифри совітської стати 117 стики про кількість шкільних підручників, бачив я німецькі села Росії, в яких був лише один однісінький, напів подертий підручник! Матеріяльне положення учителів тяжке. Сільський учитель одержуе місячно 50 рублів, щ в їх покупній силі відповідає 50 нім. маркам (120 зол.), професори вищих шкіл 90 до 150 рублів (200 до 330 зол.) Д е які фахівці мають і по 700 р., але це виїмки з виїмків. Спеціяльний розділ це совітські університети. їх головною хибою є, що студенти приходять до них з величезними дефектами що де загальної освіти. «Річні вступні іспити до вищих шкіл писала Рабочей Масква ( ) це жнива для фелєтоннстів. Перед столом еґзамінатора можна почути найдивоглядніші й найсмішніші відповіді. Хто тепер Генеральний секретар Камінтерна? Гінденбурґ... і це по девятьох літах науки в початковій і в середній школі. Половина всіх аспирантів не знає добре по російськи. Ось що беремо ми з Правди (12. XI. 1927): В Ленінградськім Інституті (Енгельса) для національної економії, недостаточні праці з російської мови зробили 48,8% аспирантів, 8 них 15% цілком анальфабетичні. Лише 50% праць оцінено як достаточні. В 2. московськім державнім университет! з 3649 праць з російської мови було 32% цілком иедостаточних. Головну вину за це несе очевидно політика в школі й фаворизовання наймеич відповідного для науки елементу. Бо партія суверенно розпоряджає вищими школами країни, приділяє студентів і усталює numerus clausus. Не ліпше в становище т. зв. рабфаків. В основу цеї установи положено думку, яка не е чужа і Заходу, иагір. Німеччині: уможливити університетські студії здібним юнакам, які не дістали середношкільної освіти і які вже в своїм фаху заробляють собі на хліб. Але коли в Німеччині усувають лише формальні перешкоди для вступу на університет, жадаючи від аспирантів всеж таки певног степеня загальної освіти, то в Росії на цю освіту студентів від станку зовсім не звертається уваги. В рабфаки (робітничі факультети) приймається робітників, які працювали в варстаті найменче три роки і які уміють читати, писати, і знають чотирі правила аритметики. Наука відбувається часто увечері. В ідеї це, отже, щось в роді німецьких вищешкільних курсів. Але наука в рабфаках б така примітивна, що я готов був скорше рівняти її з наукою в початкових школах на селі. Тепер є в Росії до 100 таких рабфаків з слухачами. Наука треває чотирі роки. Большевики твердять, що абсольвенти рабфаків на вищих школах виказувалися добрими успіхами, але я чув від професорів тих вищих шкіл иншу оцінку. Для офіційної антимілітаристичної пропаганди СССР., пікантно ствердити тут, що на рабфаках, як і по ШїШИХ рищих школах, на всіх виділах; обовязковщ предме- 118 том е воєнна наука і то як для студентів, так і для студенток. Матеріальне положення студентів в СССР, є майже катастрофальне. Хоч кождий студент дістає стипендію 25 руб. місячно, але як совітські часописі вираховують мінімум еґзистенції виносить 34 р. 10 коп. Мешканеві відносини ще гірші. На одного студента припадає 2,4 квад. кроків мешканевої площі. Деякі студенти вчаться вночі і сплять в день з простої причини, бо не мають ліжка і книжок, уживаючи чужих, коли вони не потрібні їх властителям. Цілком недостаточне б виживлення студенства. Коли середньонормальне число кальорій на одну особу виносить 3520, як вираховують совітські часописі, то для студента це число викосить лише 800. В технічних вищих школах припадає один підручник на ЗО студентів. Коли порівняти ціну одного підручника (15 руб.) з вище, наведеними цифрами студентського буджету, то стане ясною причина подібних стосунків. Стане ясно й чому від 6 рано стоять перед бібліотеками величезні хвости із студентів... Як жеж заробля болшевицьке студенство на прожиття? Миючи підлоги, вікна й начиння, пиляючи дрова, змітаючи сніг, носячи тягари, палючн в печах, служачи нічними сторожами і пр. Це все виглядає інакше, аніж байки, спрепаробані для заграничної пропаганди. Колиж запитатися про кваліфікації особливо важних для бвльшевикїв абсольвентів технічних вищих шкіл, то оцінка цих кваліфікацій випаде страшенно низько, навіть в судах самої партій ної преси, що позволяв заключите про фальшивість і непридатність самої системи навчання. Це й. не дивно, бо в пого«ні совітсько! держави за червонами спецами, натиск кладеться завше не на спец, а на червоний. Одиноке, що зробили большевики для народної освіти це притягнення маси до читання газет, кіно, радіо і пр. Це, очевидно, принесе колись свої овочі, лиш хто їх буде збирати, це инше питання... Що до примусу загального навчання, то він і досі переведений тільки на папері. Народній перепис 1926 р. показав, що на Україні напр., яка випрацювала найкоротший програм загального навчання, серед дітей в шкільнім віці в ще 42% неписьменних. Що до числа народних шкіл, то в їх в в СССР, не більше як за царату. Перед війною було , відіймаючи школи на втрачених Росією землях, А тепер , майже саме. Так як школа, так стоїть на службі большевицької політики і наука в СССР. Особливо погіршилося її становище коли до влади прийшов Сталін, який завзявся остаточно стягнути наукове життя Росії в багно боротьби за владу. В його системі не було вже місця для людей чистої науки. 119 В якім напрямку йшов цей курс большевизму, видко було вже на самій партії, яка одного за другим висилала на зелену пашу свої найліпші інтелекти, заступаючи їх обскурними фанатиками в роді Ярославськеє, або готовими до послуг партійними капралями в роді Молотова чи Мікояна. Сигнал до чистки наукових установ дали вибери до Академії Наук в січні р. Від початку революції, Академія дуже мало змінила склад своїх членів, хоч чолові постаті Карпінський, О льденбург, Ферзман були явні сторонники большевизму. В кінці р. отримала Академія пропозицію, збільшити свій особистий склад з огляду иа свіжозаироваджекі нові днсціпліни ( с о ц іа л ь н і науки). З 42 нових кандидатів 39-х отримали потрібну більшість Д В О Х третин ГО Л 0СІВ, серед них знані комуністи, як Бухарін, Крижанівський, Покровський, і Рязанов. Але трьох кандидатів, комуністичні професори Лукін, Деборін і Фріче перепали. Академія сама перелякалася такої нечуваяої сміласти і запропонувала владі перевести нові вибори (вже з участю нововибраних), що й сталося і то з бажаним для влади вислідом. Але це не втишило гніву большевицького Олімпу, хоч і позбавило на Заході Російську Академію Наук слави незалежної наукової інституції. Посипалися інсценізовані протести, зачалася пресова кампанія і нарешті чистка Академії таїїповие узалежнення він влади. З нечуваними нападами на Академію виступив м. и. комісар освіти (який повиненби' був її боронити) А. Луначарськнй. Цей самий Луначарський, який аа невибір трьох малезнаиих комуністичних кандидатів посеред 42-ох, злаяв поважну наукову установу, як банду школярів, грозячи їй знищенням, ця людина мала чоло написати фільм Салямандер, в якім бездарними і брехливими інсинуаціями скартав німецькі університети, як гніздо неволі і політичного гнету! Ольденбург і Ферзман мусіли уступити і їх місця заняли блаґонадьожні марксісти. Але Російська Академія не е одинокою установею, яка заломилася під иатискем нового курсу. Ще гірше на нім вийшла Українська Академія, яку місяцями тягали в багні сабвтажистських процесів, і якої члени понесли карну відповідальність. Крім того, влада використала вибори доцентів на вищих школах, щоби піддати новим дослідам їх політичні переконання; при чім, як еґзамінатори виступали студенти і фабричні робітники. В наслідок цеї рацції на 11-ох університетах Росії, звільнене з посад 65 професорів і 155 доцентів, крім того не відновлено умов з 98 професорами. Але всі ці переслідування були нічим в порівнанню з тим походом проти професури, що зачався в 1930 р. і який ще не скінчився. Сотки професорів кинуто в цім страшнім році до вязниць, часто без конкретних обвину 120 вачень (серед них нагір. ученого світової слави, історика Проф. Платонова), десятки по ріжних процесах або й без них або страчено або поховано в камерах ҐПУ. Цілі наукові установи вилюднилися в 1930 р* так, що заграничні учені, які утримували сталий контакт з тими установами,тепер просто не знають, до кого мають звертатися. Опріч школи нижчої й вищої засобом впливання на людність є в СССР, преса і книжка. Пресою і книжками завіду Ґосіздат, який видає того всьог величезну масу. Але 80% цілої продукції забирають державні установи, 10% контрольовані державвю союзи, 5% приватні підприємства і лише 5% приватні кшісументи, цебг покупці в книгарнях. Отже совітська книжкова й часописна продукція не пристосовується до потреб ринку й читаючої публіки, лише до бажань большевицької партії. А ці бажання і досі не є бажаннями читачів. Доказ тому факт, що найбільш почитними авторами в СССР, і досі є Толстой, Достоєвський, Тургенев, Пушкін, Салтиков, а не комуністичні (чого зрештою не може заперечити і сама большевицька статистика). Коли запитаєтеся керовників випожичалень, то в безпечній хвилині вони признаються, Щ9 майже виключно стара клясична література має попит у читачів. А коли цілісінький потік пропаґандистичної літератури, всеж таки»находить шлях до читача, т поясняється це тими ідейними впливами, які має партія серед найсвобідиішого в світі пролєтаріяту Росії. Ми чужинці, що мусимо стежити за пропаґандистичною літературою СССР, можем (иагір. Лєніна) купувати її в книгарнях за десяту частину продажної варто сти... Доказ її популярности 1 Чужоземної літератури совітський читач.не сміє спроваджувати. А спроваджувана (де установ) підлягав суворій цензурі. Навіть артикули заграничних кореспондентів з Москви, які перед їх висилкою читаються совітською владою. Для спроваджування чужої літератури квжда установа має затверджений владою валютовий контінґент на яку суму має вона право спровадити очевидно перед тим дозволені книжки. На ту ціль асигнує влада 800 тис. рублів мінімальна квота, особливо коли порівняти з 15 міліонами рублів, за яку суму в двічі менше залюднена Німеччина спроваджує заграничних книжок. Що до цензури, то большевики заслоняються тим, що і в капіталістичнім світі нема свободи преси, бо пануюча буржуазія посідає паперові фабрики і друкарні, і я цитую Лєніна використовує працю письменників, скуповує видавництва і підкупає часописі. Певно, і таке буває, але кожда дитина в Німеччині знає, щ попри часописі, які отверто боронять певні інтереси, є ціла маса дійсно незалежних органів преси. А найяскравіший доказ брехливості* 121 большевицького твердження є як paś Істновання комуністичної преси в Европі,яка мимо переслідувань і процесів,ще посідає аж на прочуд велику свободу підюджування і оббріхування. Колиб в совітській державі якась часопис поважилася видати хоч би один однісінький нумер, в якім в такім тоні нападалося на совітську владу, в якім німецька большевицька преса щодня атакує німецький уряд, т всі редактори такої часописі протягом 24-х годин булиб розстріляні або знаходилися по дорозі в Сибірські тундри. Не істнує в СССР, свободи преси навіть для небуржуазної, для совітської але опозиційної преси. Опозиція не має голосу в Росії, вона засуджена на мовчанку на рівні з буржуазією. Хоч правда, кождий опозиціоніст до уряду Сталіна, в тій хвилі робиться